Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

74

Я завжди дивилася на речі та на людей, знаючи, що колись розлучуся з ними. Мій план пограбування з тріском провалився. Але я все ж таки піду побачитися з Ріком, щоб зізнатися в тому, що я намагалася зробити. Не думаю, що це змінить ситуацію. Варто лише пригадати його останній погляд, щоб усвідомити це.

Я стукаю до нього у двері. Вони відчиняються.

— Жулі, я ж сказав, що повернуся трішки пізніше.

— Я знаю, Ріку, і дуже добре пам'ятаю, що ти мені сказав. Але мені потрібно поговорити з тобою сьогодні ввечері.

Збентежений, він дозволяє мені ввійти і з порогу попереджає:

— У мене обмаль часу.

«Я й не сумніваюся».

— Я й не сумніваюся, з огляду на те, що ти готуєш.

Він здивовано насупив брови.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я знаю, що ти хочеш удертися до маєтку Дебрей із метою пограбування.

Він блідне.

— Ти хочеш викрасти експонат із вітрини під номером сімнадцять.

— Жулі, що ти таке верзеш?

— Не перебивай мене, будь ласка. Потім ти більше про мене не почуєш. Я просто прийшла попередити тебе, що вона порожня. Вона не містить жодної прикраси. Тобі також потрібно знати, що до зали потрапити просто неможливо. Її захищають броньовані двері, охорона й електронні системи захисту.

Він підсуває стілець і сідає. Я залишаюся стояти й веду далі:

— У тебе жодного шансу, Ріку. Я не знаю, що саме ти хочеш викрасти, але тобі це не вдасться. Я навіть хотіла запропонувати тобі свою допомогу. Заради тебе я готова була проповзти вентиляційними шахтами чи стояти на варті, але це не має сенсу.

— Як ти про це все довідалася? Звідки ти знаєш про це місце? Ти працюєш на них?

— Ні, Ріку. Я пішла туди сьогодні по обіді заради тебе. Я всюди була, все оглянула.

— Як ти це зробила?

— Не має значення. Важливо те, що я на власні очі переконалася в неможливості цієї операції. Ріку, покинь мене, якщо хочеш, але благаю, відмовся від цього божевілля.

' Він засовався на стільці й недовірливо подивився на мене:

— Чому ти це зробила?

— Тому що я кохаю тебе, Ріку. Тому що я краще буду ризикувати з тобою, ніж удаватиму щасливу без тебе. Якщо ти зникнеш, то забереш моє життя із собою. Воно буде мені непотрібне. Я не знаю, чому ти хочеш викрасти цю прикрасу, але це питання вже місяцями мучить мене. Я бачу, що ти хороша людина. Це видно з того, як ти розмовляєш, із того, як поводишся з іншими, навіть коли спиш.

Я зараз не втримаюся й заплачу.

— Мені багато чого не відомо, Ріку, але я точно знаю одне: моє життя не матиме сенсу без тебе. Я втрачу свій шанс. Я можу любити весь світ за умови, що моє кохання до тебе буде неповторним. Я готова все покинути, усе втратити, щоб жити поруч із тобою.

Він хилить голову, але я ще не завершила:

— Зараз я можу тобі зізнатися. Я так хотіла довідатися, хто ти, що залізла до твоєї поштової скриньки. Кожне твоє слово вкарбоване в мою пам’ять. Я пам’ятаю кожен твій погляд, кожен поцілунок. Хоча їх було небагато… Якби ти знав, скільки разів я сподівалася на твої обійми…

Він обхоплює руками голову й зітхає:

— Чому ти мені раніше цього не сказала?

— Тому що боялася! Боялася, що втрачу тебе, що ти відштовхнеш мене! До речі, я принесла тобі маленький сувенір із музею.

Я копирсаюся в пакеті, який досі тримала, наче рятувальний круг.

— Ти мені подарував чоловічий светр, тож не розсердишся, коли я подарую тобі жіночу сумочку.

Я простягаю йому стару поношену сумку. Він приголомшений.

— Ось, що було у вітрині під номером сімнадцять. Навіть нема за що поїхати на Багамські острови.

Він застиг на місці, не зводячи погляду із сумочки.

— Ти не хочеш її взяти?

Кладу сумку на стіл, перед ним. Сльози виступили в мене на очах.

— А зараз залишу тебе. Я ніколи тебе не забуду.

Рік простягає руку щоб доторкнутися до сумки. Він тремтить.

— Жулі, будь ласка, залитися. Я мушу з тобою поговорити.

75

Рік дивиться на мене й намагається опанувати свій голос:

— Мої батьки працювали взуттярами на півдні країни. Наша сім'я не була заможною. Мама торгувала на ринку і брала частину роботи в місцевого взуттєвого майстра. Батько проводив дні в гаражі, працюючи на придбаній старій швейній машині. Деякий час він працював у цеху для пошиття автомобільних сидінь, але вважав, що його експлуатують. Тож вони з мамою вирішили жити скромно, але працювати на себе. У вільний час він виготовляв для мене іграшки з обрізків шкіри: кобури для моїх пластикових револьверів, дивовижних тварин, різноманітні костюми. Я обожнював спостерігати за ним. Саме він навчив мене, що робота може бути проявом любові. Треба було бачити, як він підсовує під величезні голки шматки шкіри, фарбує свої вироби, натирає їх до блиску, погладжує рукою… Одного дня батьки почули про конкурс від відомої марки шкіряних виробів. Мова йшла про жіночі сумочки. Мама з татом уклали душу в цей витвір і об'єдналися заради спільної мети.

Він ніжно торкається старої поношеної сумки.

— Жулі, навіть не знаючи цього, ти принесла саме те, що я хотів викрасти. Спогад. Доказ.

Він підводиться і йде за ножем. Обережно відкриває сумку й підрізає внутрішню підшивку.

— Мої батьки створили цю модель для Александра Дебрея. Він їм так і не заплатив. Сказав, що зв'яжеться з ними. Але вони не дочекалися від нього звістки. За кілька років, гортаючи якийсь журнал у приймальні лікаря, мама побачила рекламу з точною копією їхньої з батьком сумочки. Це вже історія. Дебреї нажили статків завдяки творінню моїх батьків. Батько цього не витримав. За рік помер від раку. У мами не було сил боротися. Вона присвятила себе мені й поволі згасала. Я пообіцяв собі, що помщуся, відновлю добре ім'я своїх батьків і розпочну судову справу, на яку вони так і не наважилися.

Він трохи піднімає підшивку. З внутрішнього боку приховано підписи Шанталь і П'єтро, а також маленьке зображення собачки й дитячий підпис Ріка. Збоку написано: «Нехай ця сумка нарешті принесе нам успіх». У Ріка виступили сльози на очах.

— Тепер ти знаєш усе, Жулі. Я приїхав сюди, щоб забрати те, що належало моїм батькам, і встановити справедливість. Я не передбачив, що зустріну тебе.