Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

вітрина. Коли побачила, що там усередині, то остовпіла. У ній лише стара жіноча сумочка. Неможливо, щоб Рік хотів її викрасти. Я мушу знати. Роблю надлюдське зусилля, щоб запитати невимушеним тоном:

— У вас чудовий музей. Мені дуже подобається розташування вітрин. Як ви визначили місце для кожної речі?

— Навмання. Ми довго розмірковували над оформленням місця, але щодня щось змінюється.

Я так і думала. Вони змінили порядок вітрин останньої миті. Яку прикрасу хотів викрасти Рік? Діамантове кольє під номером шість? Я стою розгублена перед сімнадцятою вітриною, ошелешена цими змінами, які псують усі мої плани. Наближається мадам Бержеро. Вона бачить, що мене щось занепокоїло, але не може до мене звернутися. Албан надто близько і може почути. Ірина Достоєва розглядає зі мною стару сумочку.

— Це особливий експонат, — коментує мадам Дебрей, — але, зізнаюся, я вагалася, перш ніж виставити його перед публікою. Спочатку ми хотіли розмістити тут одну з найкращих коштовностей.

«Я й не сумнівалася, і ти й не здогадуєшся, скільки завдала мені клопоту…»

— Невже?

— Наш музеєзнавець сказав, що історична спадщина недостатньо продемонстрована, тож я погодилася. Це перша жіноча сумочка, виготовлена в наших майстернях. Предок усіх колекцій, основа нашої продукції.

Я не можу опанувати себе. Мадам Бержеро теж схвильована. Мадам Дебрей помічає це:

— Здається, вас вразила ця річ?

— Перший закладений камінь завжди бентежить уяву, — говорю я.

Албан завагалася:

— Якщо Ірині буде приємно, то я буду щаслива зробити їй такий подарунок.

— Дуже мило з вашого боку, але мадам Достоєва зазвичай не приймає таких дорогих подарунків.

— Здається, вона зворушена… Запитайте, що вона про це думає. У будь-якому разі, я хотіла подарувати їй одну з останніх моделей наших сумочок… А натомість вона отримає першу! Якщо ми з нею об'єднаємося, то вона матиме право на наше майно.

Я перекладаю. Мадам Бержеро мовчить. Не чекаючи на відповідь, мадам Дебрей киває в бік найближчої камери. Показує на вітрину. Легеньке клацання в приглушеній тиші. Ця колекція неприступна. Не знаю, яку прикрасу хотів викрасти Рік, але йому це точно не вдалося б.

Албан Дебрей відмикає броньовану вітрину й дістає сумку. Вклоняючись, дарує її мадам Бержеро:

— Ось скромний сувенір на згадку про нашу першу зустріч. І нехай вас це ні до чого не зобов’язує, я розраховую лише на нашу дружбу!

Я ледь можу говорити. У голові суцільна каша. Що я скажу Рікові? Яку перемогу принесу йому? Якщо він наважиться на пограбування, незважаючи на здобуту мною інформацію, його схоплять. Я нічого не зробила. Не врятувала його. Не обійшла на фініші. Тепер я точно знаю, у що він уплутався. Хай би що він зробив, я його втрачу. Якщо йому не поталанить, то він опиниться у в'язниці. А якщо його задум удасться, то він утече без мене, бо я зрадила його довіру.

Мені потрібен інший план, щоб уникнути катастрофи. Єдине, що мені спадає на думку, — це приспати його, зв’язати, щоб завадити скоїти злочин. А потім замкнути назавжди. Сподіваюся, що спрацює стокгольмський синдром і, врешті, з плином часу він мене покохає.

73

Ксав'є відвіз нас аж до пекарні. На зворотному шляху він і мадам Бержеро з полегшенням сміялися й коментували розіграну комедію. Я не промовила жодного слова.

Софі чекала нас на тротуарі. Помітивши великий автомобіль, Мохамед вийшов зі своєї крамниці. Коли він зрозумів, що це ми, то повернув три мої листи.

— Усе відбулося вдало? — запитав він мене.

— Ніхто не вскочив у халепу, це вже добре.

— Проте в тебе не надто задоволений вигляд.

— Нема чому радіти.

— Ось твої листи. Не знаю, що в них, але, з огляду на адресатів, я радий, що мені не довелося їх надсилати. Відклей марки, перш ніж знищити їх.

— Дякую, Мохамеде.

Обіймаю його.

Софі підбігає до мене.

— Ну і?..

— Нічого. У мене немає ані карата для Ріка.

— Що ти робитимеш?

— Жодної ідеї.

Я обіймаю її.

— У будь-якому разі, я ніколи не забуду, що ти для мене сьогодні зробила. Якщо в мене і є сестра на цій планеті, то це ти, дорогенька.

Я так її стискаю в обіймах, наче більше ніколи в житті не побачу.

— Що з тобою? Ми ж таки це зробили. Нічим це точно не назвеш! Ти все ж таки можеш сказати своєму хлопцеві, що ти спробувала зробити неможливе для нього й не винна, якщо це безнадійно.

«Я теж безнадійна».

— Софі, будь ласка, не видаляй світлини. Нехай залишаться хоч спогади.

— І не сумнівайся, буду тебе ними шантажувати.

— Мерзотниця.

— Нікчема.

— Я люблю тебе.

Тепер вона пригортає мене. Наближається Ксав'є:

— Жулі, вибач, але мені потрібно повертатися на роботу. Я вже й так затримався.

Я обіймаю його. Цей тротуар дедалі більше нагадує перон вокзалу, де люди з жалем прощаються одне з одним.

— Ксав'є, дякую тобі за все. Твій автомобіль просто шедевр, а серце в тебе золоте.

— Жодних проблем, було весело. Не знаю, що ти в такий спосіб прагнула знайти, але сподіваюся, що отримала те, що хотіла.

— Найбільшою моєю знахідкою були ви — мої друзі. Ви допомагали мені, ризикували заради мене.

Я щиро обіймаю його:

— Мені неймовірно поталанило з друзями, я буду ідіоткою, якщо хотітиму більшого.

Зараз розридаюся на його грудях. Він міцно мене обіймає.

— Жулі, якщо Рік не розуміє, наскільки ти фантастична дівчина, то розраховуй на мене — я швидко вправлю йому мізки.

Ми розходимося. Ксав'є і Софі сідають кожен у своє авто. Машина Софі майже така ж широка, як у Ксав'є. Дивовижний кортеж сигналить і зникає за поворотом. Мадам Бержеро і я залишаємося на тротуарі самі.

— Пригоди тривають, дівчинко моя, — промовляє колишня російська мільярдерка, — але нам слід повертатися до роботи.

— Не знаю, як вам дякувати.

— Я нічого не зробила. Мене найбільше мучило бажання сходити в туалет.

Дуже хочу її обійняти, але не наважуюся.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, але не тягни. Скоро в дітей завершаться уроки, і нам буде непереливки.

— Чому ви погодилися на це божевілля?

Спочатку вона вагається, але потім спокійно відповідає:

— Знаєш, Жулі, мені не пощастило мати дітей. Я знаю тебе вже давно, і твоя поява в пекарні пішла на користь усім, особливо мені. Ти для мене як дочка, якої в нас із Марселем так і не було. Тож сьогодні я вчинила те, на що батьки здатні заради свого чада. А тепер ходімо працювати.

Мадам Бержеро поправляє своє манто й зачіску. Вона не просто має вигляд знатної