Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

не приведе, вона покірно бралася за справу. Вечорами тітонька розважала Емі історіями зі своєї молодості. Вони були надзвичайно нудними, але не безкорисними. Щойно Емі діставалася до ліжка, як, заколисана черговим випадком із життя тітоньки, засинала.

Майже все, що оточувало Емі в цьому будинку, дихало відвертою ворожістю. Папуга не злюбив її відразу і не пропускав нагоди напаскудити – зокрема, примудрявся вчепитися їй у волосся щоразу, як вона проходила повз. Варто було Емі вичистити його клітку, як він перекидав блюдце з молоком і накришеним туди хлібом, тож дівчинці знову доводилося прибирати за ним. Не склалися в Емі стосунки і з мопсом. Це виявилася найпідступніша собака на світі. Коли Емі її вичісувала, та раз по раз намагалася вкусити її. Крім того, мопс вирізнявся неймовірною ненажерливістю й вимагав їжу майже весь час, коли не спав. Кухарка здавалася Емі напрочуд сварливою жінкою. Про кучера в неї поки що не склалася думка: він був глухий і нічого не розумів, коли до нього зверталися. Зате з покоївкою тітоньки Марч, милою старенькою Естер, Емі подружилася. Згодом вона любила повторювати, що ніколи б не пережила ці страшні дні, аби поруч не було Естер і Лорі.

Естер була родом із Франції. Вона багато років прожила з тітонькою Марч, яка настільки звикла до француженки, що не могла й години обійтися без неї. Естер вміло користувалася цією залежністю. До дівчинки вона прив’язалася відразу, тож Емі, коли була в її розпорядженні, відчувала себе не менш щасливою, ніж на прогулянках із Лорі.

Впорядкувавши гардероб мадам, Естер розповідала Емі, як жила у Франції, а дівчина з жадібністю ловила кожне її слово. Адже, на відміну від пісних історій старої тітоньки, розповіді Естер рясніли сценами з красивого життя й завжди хвилювали до глибини душі. Дозволяла їй Естер також інші задоволення. Емі могла безперешкодно розгулювати по дому, риючись у численних шафах, старовинних скринях і коморах. Особливо її притягував старий секретер. У його ящиках і нішах зберігалися старовинні коштовності та всілякі витончені дрібнички, і Емі могла годинами перекладати їх з місця на місце.

Чого тут тільки не було! Гранатовий гарнітур, який супроводжував юну тітоньку Марч під час першого виходу в світ. Перли, які подарував їй на весілля батько. Діаманти – теж весільний подарунок. Ще тут були пасма волосся, портрети давно покійних друзів, дитячі браслети, які належали єдиній дочці тітоньки, годинники дядечка Марча з великою червоною печаткою. І, нарешті, обручка тітоньки. Руки в неї до старості опухли, перстень тепер не налазив і дбайливо зберігався в окремій шкатулці.

– Ну, моя мила мадемуазель, а що б ви вибрали з цього, якби вам запропонували? – запитала якось Естер, яка завжди в таких випадках сиділа поруч з Емі, а потім сама замикала секретер.

– Загалом я люблю діаманти, – поважно вимовила Емі. – Але з усіх прикрас мені найбільше пасують намиста, а тут я не знайшла жодного діамантового кольє. Тому я б вибрала ось це, – і вона кинула захоплений погляд на довгу вервечку, що рясніла масивними намистинами з чорного дерева із золотом, серед яких красувався великий чорно-золотий хрест.

– І справді, мадемуазель! Мені теж дуже подобається ця річ, – відповіла Естер, настільки ж захоплено дивлячись на намисто. – Тільки я б їх не носила на шиї. Я б стала молитися з ними. Адже це чотки.

– Отже, це те саме, що й намиста з пахучого дерева, які висять у вас під дзеркалом? – запитала Емі.

– Так, вони для молитви. Святі були б задоволені, якби я молилася з такими красивими чотками. Тому я ніколи б не наділа їх на шию, ніби якусь дрібничку.

– Естер, гадаю, молитва приносить вам велике задоволення, – сказала Емі. – Ви завжди якась особлива, після того як повертаєтеся з молитви.

– Це правда, мадемуазель. Знаєте, я б і вам порадила. Усамітнюйтеся хоч ненадовго щодня, аби трохи подумати про себе й помолитися. Ви самі зрозумієте, яка це втіха. Якщо хочете, я облаштую вам маленьку кімнату поруч із вашою, і ви зможете там молитися за вашу хвору сестру.

– Гаразд, Естер, – погодилася Емі й почала неквапливо вкладати в коробку довгі чотки. – Все-таки цікаво, кому це дістанеться після тітоньки?

– Вам і вашим сестрам, мила мадемуазель. Це я точно знаю. Мадам вибрала мене свідком, і я підписувала її заповіт, – усміхаючись прошепотіла Естер.

– Правда? Оце так! Але краще б вона подарувала нам все зараз. Навіщо відкладати? – сказала Емі, обводячи поглядом коштовності.

– Ви ще дуже молоді для таких прикрас, – заперечила Естер. – Щойно перша з вас оголосить про заручини, мадам надішле їй перли. А ось цю маленьку каблучку з бірюзою тітонька подарує вам, коли ви зберетеся додому. Якщо, звичайно, так само добре поводитиметесь й надалі.

– Правда? – зраділа Емі. – Тоді я постараюся поводитись ще краще. Який гарний перстень! Навіть у Кеті Браун такого немає! Ну й тітонька! Знаєте, Естер, хоч вона і чіпляється весь час до мене, але все-таки вона дуже хороша.

Емі приміряла перстень і, переконавшись, що він їй зовсім впору, твердо вирішила його заслужити. Відтоді поведінка Емі була зразковою, і, спостерігаючи за нею, поважна леді не втомлювалася хвалити себе. Бідолаха, вона вважала, що на Емі подіяли її методи виховання!

Будучи ревною католичкою, Естер не забула про душу мадемуазель, і незабаром маленька кімната поруч зі спальнею Емі перетворилася на подобу каплиці. Естер віднесла туди стіл і лавку, а над столом почепила зображення Мадонни. У цій картині сама Естер не побачила нічого особливого, їй сподобався тільки сюжет. Однак на Емі вона справила неабияке враження, налаштовувала на піднесений лад.

Дівчинка швидко полюбила свій куточок. На столі лежали Євангелія і Псалтир. Тепер вона щодня заходила сюди і, вдивляючись у прекрасний образ Богородиці, переймалася новими для себе почуттями. Тут якось забувалися всі негаразди. У такі миті дівчинка відчувала себе частинкою єдиного доброго начала і ревно благала Бога, щоб він швидше послав одужання Бет. Поступово почуття її приймали більш ясну форму, а потреба бути доброю і справедливою поступово змінювали її характер. Ось і вийшло так, що, опинившись далеко від дому, молодша з сестер Марч самостійно вирушила «шляхом паломника».

Вона робила на ньому лише перші несміливі кроки, їй не було в кого спитати поради, а це часом призводило до того, що найщиріші наміри оберталися кумедними вчинками. Наприклад, згадавши про заповіт тітоньки, Емі вирішила скласти свій, в якому по справедливості розподілити власні статки на випадок раптом вона захворіє і помре. Слід завважити, що для Емі