Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

це був акт найвищої самопожертви. Свої скарби вона цінувала не менш, ніж тітонька Марч коштовності, і їй страшно було навіть подумати, що ними хтось заволодіє. І все-таки Емі зважилася.

Усамітнившись, вона старанно склала заповіт. Потім порадилася з Естер щодо юридичної термінології й попросила її поставити підпис як свідок. Добра жінка погодилася. «Тепер дочекаюся Лорі, – вирішила Емі. – Нехай він буде другим свідком».

Весь цей день безперестанку лив дощ. Емі піднялася нагору й увійшла в кімнату, де була велика платтяна шафа зі старовинними нарядами. Естер дозволяла Емі їх приміряти, і це заняття дуже захопило дівчинку. Зараз вона одягалася в сукню з парчі та поважно ходила перед дзеркалом, колихаючи спідницями та присідаючи у вишуканих реверансах. Коли парчева сукня набридла, Емі почала наступне перевдягання. Тепер її голову увінчував великий рожевий тюрбан, який ніяк не міг ужитися з сукнею синього кольору, а та, у свою чергу, перебувала в стані непримиренної ворожнечі з яскраво-жовтою нижньою спідницею. Саме в цьому вбранні й застав її Лорі. Зазирнувши в кімнату, він ледь втримався від сміху. Емі, гордо піднявши голову, обмахувалася віялом і шелестіла спідницями. Крім того, вона вдягла туфлі на височенних підборах, і кожен крок коштував їй чималих мук і зусиль.

Згодом Лорі з притаманним йому акторським хистом зображував побачене сестрам Емі: як вона йшла на негнучких ногах, а позаду дріботів папуга Поллі, й, наслідуючи кожний її жест, кричав:

– Ну й вирядилася! А ну, помовч! Пішла геть, потворо! Ха-ха-ха! Поцілуй мене, дорога!

Але тоді він тихенько причинив двері, щоб не збентежити юну модницю, а потім ввічливо постукав і отримав милостивий дозвіл увійти.

– Сідайте, Лорі. Я тільки приберу всі ці речі. А потім мені треба з вами порадитися. Це дуже важливо.

Папуга намагався знову щось крикнути, але Емі рішуче відтіснила його в куток, і він замовк.

– Цей птах мене з розуму зведе, – поскаржилася вона, розмотуючи рожевий тюрбан. – Вчора, коли тітка спала, – ви ж знаєте, Лорі, як я радію, коли тітка спить вдень, – він, як на зло, взявся ляскати крилами. Я заглянула в клітку. Там виявився павук. Я зігнала його, і він побіг під книжкову шафу. Поллі пішов за ним. Можете собі уявити, він заглянув під книжкову шафу, і підморгнув: «Підемо, милий, погуляємо». Я не витримала й засміялася. Тітка прокинулася і вилаяла мене і папугу.

– А як павук? – запитав Лорі. – Він пішов гуляти з папугою?

– Так. Він справді вийшов. Тільки Поллі його злякався. Він схопився на спинку крісла й закричав: «Лови його! Лови його!». Довелося мені знову проганяти павука.

– Усе бреше! – несподівано втрутився в розмову папуга. – О Боже мій! – додав він і з силою клюнув черевик Лорі.

– Потрапив би ти до мене, я б тебе живо відучив дражнитися, – сказав Лорі, погрозивши папузі кулаком.

– Ти б поберіг свої гудзики, милий, – вельми спритно знайшовся папуга.

Але тут Емі нарешті закрила платтяну шафу й мовила:

– Я готова, – вона витягла з кишені складений вчетверо папірець і дуже серйозно додала: – Я хочу, щоб ви уважно прочитали це. Мені треба знати, чи правильно я все склала і наскільки це відповідає закону. Я вважаю за свій обов’язок скласти заповіт. Життя, знаєте, швидкоплинне, і я не хочу суперечок над моєю могилою.

Лорі закусив губу і з завидним самовладанням прочитав ввірений йому документ, лише трохи відвернувшись убік від Емі. І це було єдине послаблення, яке він собі дозволив. Про міру його стриманості можна судити по тексту манускрипту.

«Моя остання воля і заповіт.

Я, Емі Кьортіс Марч, при здоровому розумі й твердій пам’яті заповідаю все своє майно таким особам.

Моєму батькові – всі кращі мої картини, ескізи, географічні карти і твори мистецтва, включаючи рамки. Йому ж заповідаю сто доларів, нехай вчиняє з ними на свій розсуд. Матері ж моїй заповідаю всі свої сукні, крім блакитного фартуха з кишенею. Свій портрет і медальйон теж нехай успадкує дорога матуся.

Дорогій старшій сестрі я віддаю бірюзову каблучку, якщо отримаю її сама, а також зелену коробочку з голубком, шматок справжнього мережива, з нього можна зробити комір, і мій портрет на згадку про її маленьку сестричку.

Джо я заповідаю ту шпильку, яку полагодили сургучем, а також бронзову чорнильницю, вона все одно загубила від неї кришку. І гіпсового кролика нехай візьме, тому що мені дуже шкода її зошита, якого я спалила.

Бет, якщо вона проживе довше за мене, віддаю маленький столик, віяло, полотняні комірці й нові туфлі, якщо в неї після хвороби так схуднуть ноги, що вона зможе в них влізти. Прошу також передати їй свої співчуття за мої глузування над її хворою лялькою Джоанною.

Моєму другові й сусіду Теодору Лоуренсу заповідаю папку з пап’є-маше і глиняного коня, хоч він і говорить, що в цього коня немає шиї. У відповідь на виявлену до мене доброту дозволяю йому також вибрати будь-яку з моїх картин, яка йому найбільше сподобається. Нехай навіть забирає кращий мій шедевр “Собор Паризької Богоматері”.

Нашому благодійнику панові Лоуренсу заповідаю фіолетову скриньку із дзеркальною кришкою, він може класти туди свої олівці й згадувати про померлу дівчинку, вдячну за доброту до своєї сім’ї, особливо до Бет.

Кращій своїй подрузі Кеті Браун віддаю блакитний фартух і каблучку з золотого бісеру.

Ханні заповідаю коробку для капелюхів, вона давно у мене просить, і все штопання, яке я сама не встигну доробити, в надії, що вона подивиться на нього і згадає мене.

Тепер, розпорядившись найціннішими речами, які є моїм майном, сподіваюся, всі залишаться задоволені й не будуть винити мене ні в чому, коли я помру. Прощаю всіх. Сподіваюся, побачимося після Ієрихонської труби. Амінь.

До заповіту сього і останньої волі прикладаю свій підпис, а також печатку.

Листопад, тридцятий день, 1861 року від Різдва Христового.

Емі Кьортіс Марч.

Свідки:

Естер Вальнор,

Теодор Лоуренс».

Ім’я та прізвище Лорі Емі написала олівцем. Вона зажадала, щоб Лорі обвів свій підпис чорнилом і поставив печатку.

– Добре, Емі, – погодився він, – але тільки поясніть, хто вас наштовхнув написати це? Вам хтось сказав, що Бет роздає свої речі?

– Ні, – відповіла Емі й, поклавши перед Лорі сургуч, червону стрічку, свічку і чорнильницю, розповіла, чому зважилася скласти заповіт. – А що ви там говорили про Бет? – раптом запитала вона з тривогою.

– Раз вже я заговорив про це… – зітхнув