Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

class="p1">— Дуже гарний. Ви сьогодні жахливо привабливий. Навіть здаєтеся молодшим.

— Люба Рейчел! Я такий радий вас бачити. Розповідайте мені все. Поговорімо про Джуліан. Вона розумна дівчинка.

— Я рада, що ви так думаєте, але не впевнена, чи погоджуюся з вами. Я вдячна, що ви нарешті зацікавилися нею.

— Нарешті?

— Вона каже, що роками намагалася заволодіти вашою увагою. Я попереджала її, що ви, мабуть, і не помітите.

— Я робитиму для неї все, що в моїх силах. Знаєте, вона мені подобається. — Я навіжено засміявся.

— Вона така сама, як усі вони тепер: розсіяна й неуважна, робить, що їй заманеться, з усім сперечається. Обожнює батька та водночас постійно дражнить його. Сьогодні вранці сказала, що ви вважаєте його творчість «сентиментальною».

— Рейчел, я подумав, — заговорив я (насправді ж нічого не думав, це щойно з’явилося в моїй голові), — що був несправедливим щодо Арнольда. Я вже роками не читав жодної його книжки від початку до кінця. Мені варто перечитати їх усі, можливо, тепер вони здадуться мені зовсім інакшими. Вам подобаються Арнольдові романи, чи не так?

— Я його дружина. І абсолютно неосвічена жінка, як увесь час мені товкмачить моя донька. Але, послухайте, я не хочу про це говорити. Я хочу сказати… ну, перш за все, пробачте мені, що знову вам набридаю. Ви скоро вважатимете мене істеричкою з ідеєю фікс.

— Ніколи, дорога Рейчел! Я такий радий бачити вас. І сукня у вас розкішна! Ви маєте чарівний вигляд!

— Дякую. Ой, я така нещасна через усе, що сталося останніми днями. Розумію, що життя — це суцільний безлад, але раптово все стало ще заплутанішим, і я вже не можу із цим миритися. Знаєте, коли щось оселяється у вашій голові, а ви не можете позбутися одних і тих самих жалісливих думок. Саме тому я просто прийшла побачитися з вами. Арнольд поводиться так, наче це я винна, і, правду кажучи, я таки винна…

— Я теж винен, — заспокоїв я жінку, — але відчуваю, що все можна владнати. Немає сенсу ворогувати, якщо можна жити в мирі. Я прийду побачитися з Арнольдом, і ми матимемо тривалу бесіду…

— Заждіть, Бредлі. Ви що, сп’яніли від цього лимонаду? А ви ж його ще навіть не скуштували. Не бачу сенсу в тому, щоб усе урочисто обговорювати з Арнольдом. Чоловіки з такою помпою ставляться до налагодження стосунків та обговорення справ. Я не впевнена, що взагалі вважаю за потрібне, щоб ви найближчим часом бачилися з Арнольдом. Просто хотіла це сказати. Ви слухаєте мене, Бредлі?

— Так, моя найдорожча.

— Коли ми бачилися востаннє, ви казали дуже гарні та, напевно, дуже мудрі слова щодо дружби. Я розумію, що поводилася занадто грубо…

— Зовсім ні.

— А зараз я хочу сказати, що приймаю вашу дружбу та потребую її. Ще хотіла сказати… складно знайти слова… я почувалася б розбитою, якби дізналася, що ви вважаєте мене огидною підстаркуватою відьмою, яка намагається на зло чоловікові затягти когось до ліжка…

— Запевняю вас…

— Усе зовсім не так, Бредлі. Часом я відчуваю, що пояснюю недостатньо чітко. Я не просто шукала чоловіка, який утішив би мене після сімейної сварки…

— Ви чітко пояснили…

— Це могли бути тільки ви. Ми вже цілу вічність знаємо одне одного. Але я тільки нещодавно збагнула, як сильно ви мені насправді подобаєтесь. Ви — особлива людина в моєму житті. Я поважаю вас, захоплююся вами, покладаюся на вас і… ну, я люблю вас. Ось що я хотіла сказати.

— Рейчел, це так чудово. Ви покращили мені настрій на цілий день!

— Бредлі, побудьте хоч трохи серйозним.

— Я серйозний, люба моя. Я завжди відчував, що людям варто простіше любити одне одного. Чому б нам не втішати одне одного частіше? Ми весь час дратуємося та ображаємося заради самозахисту. Піднімімося вище за це, піднімімося вище та кохаймо вільно! Ось у чому суть. Я знаю, що в наших з Арнольдом стосунках…

— Ваші з Арнольдом стосунки не мають жодного значення. Ідеться про мене. Я хочу… я вже трохи напилася… дозвольте мені сказати грубо… я хочу особливих стосунків із вами.

— Ви їх маєте!

— Помовчте. Я не хочу крутити роман — не тому, що не хочу його, може, і хочу, зараз не варто гаяти на це час, а тому, що це буде суцільна плутанина. А щодо тих образ і роздратувань, про які ви говорили, у вас усе одно кишка тонка або недостатньо темпераменту чи ще бозна-чого для роману. Але, Бредлі, я хочу вас!

— Я й так ваш.

— Ох, не будьте таким безтурботним і легковажним. Сьогодні ви здаєтеся надзвичайно самовдоволеним. Що сталося?

— Рейчел, не переймайтеся. Я буду таким, як ви захочете. Усе надзвичайно просто. Як непевно, але élan[71] зауважила тезка Джуліан, усе буде добре — і все буде добре, хай там що, усе буде добре[72].

— Мені хотілося б змусити вас побути серйозним, ви сьогодні страшенно ненадійний. Бредлі, це надзвичайно важливо: ви будете любити мене, будете вірним мені?

— Так!

— Будете справжнім відданим другом назавжди?

— Так, так!

— Не знаю… дякую… гаразд… Ви вже дивитеся на годинника, мусите йти на призначений обід. Я залишуся тут і… думатиму… і… дудлитиму. Дякую вам, щиро дякую.

Останнє, що я побачив, опинившись на вулиці й зазирнувши у вікно, як Рейчел тупилася в стіл і дуже повільно пальцем малювала візерунок у розлитому пиві. На обличчі в неї застиг відлюдний вираз, наче вона щось мрійливо пригадувала, і це було дуже зворушливо.

* * *

Гартборн поцікавився Крістіан. Він не був із нею близько знайомий. Мабуть, новина про її повернення вже ширилася містом. Я розповів про неї просто й відверто. Так, ми вже бачилися. Вона змінилася на краще й не лише зовні. Наші стосунки були досить дружніми й дуже цивілізованими. А Прісцилла? Вона пішла від чоловіка та зупинилася в Крістіан, я саме збирався навідатись до них. «Прісцилла зупинилася в Крістіан? Дивовижно». Так, я погоджувався з ним, але це лише доводило, які ми всі гарні друзі. Я у свою чергу розпитував Гартборна про бюро. Чи й досі засідає та безглузда комісія? Метсона вже підвищили? Нові вбиральні вже запрацювали? Та кумедна пані, що наливає чай, ще працює? Гартборн зауважив, що я маю «дуже підтягнутий і розслаблений» вигляд.

Правду кажучи, я вирішив, що по обіді навідаюся до Ноттінґ-Гілл, але спочатку надумав повернутися додому. Мені треба було освіжитися тишею, самотністю й роздумами про Джуліан. Так святі повертаються до храмів, так мандрівні лицарі відновлюють сили блаженним таїнством. Мені кортіло