Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

повернутися додому й залишатися там, раптом вона зателефонує, але я знав, що це спокуса, та поборов її. Якщо я хотів, щоб усе було добре, не варто було жодним чином змінювати розпорядок свого життя, окрім того, що мав упорядкувати його й помиритися з усіма, а на це, як відчував, у мене тепер було достатньо сил. Дорогою додому я зайшов до книгарні й замовив повне зібрання Арнольдових творів. Нести їх було б надто важко, до того ж не всі виявилися в продажу — і продавець пообіцяв надіслати їх найближчим часом. Читаючи перелік книжок, я збагнув, що декотрі навіть не читав, а інші читав так давно, що вже й не пам’ятав, про що в них ішлося. Як я міг у такому разі судити друга? Я зрозумів, що був до нього вкрай несправедливим, і всміхнувся продавцеві.

— Так, усі, будь ласка. Не забудьте жодної.

— І вірші, сер?

— Так.

Я навіть не знав, що Арнольд пише вірші. Що ж я за негідник такий!

Я також придбав зібрання творів Шекспіра в шістьох томах, щоб віддати їх Джуліан замість «Гамлета», коли настане час, і, всміхаючись, рушив додому.

Зайшовши на подвір’я, одразу побачив Ріґбі, мого сусіда згори. Я зупинив його й розпочав сердечну розмову про гарну погоду, аж тут він сказав: «Там хтось чекає на вас біля дверей». Мені перехопило дух, я перепросив і побіг. Але виявилося, що на мене чекав чоловік. Його гарно вбрана військова постать кидалася в очі.

Помітивши мене, Роджер заговорив:

— Послухай, перш ніж ти скажеш мені…

— Любий Роджере, заходь, вип’ємо чаю. А де Меріґолд?

— Вона залишилася внизу, в якійсь кав’ярні.

— Тоді йди швиденько й миттю приведи її сюди, ну ж бо. Мрію знову побачитись із нею! Я поставлю чайник і приготую горнятка.

Роджер витріщився на мене й похитав головою так, наче подумав, що я втратив глузд, проте таки пішов привести Меріґолд.

Меріґолд причепурилася, їдучи до міста: наділа маленький синій полотняний капелюшок, одягла білу лляну сукню без рукавів, темно-синю шовкову блузку й червоно-біло-синій шарф, що здавався недешевим. Своїм виглядом вона трохи скидалася на морячку з музичної комедії. Дівчина дещо округлилась і мала притаманний вагітним жінкам набундючений, самовпевнений і самовдоволений вигляд. На засмаглих щоках розквітнув глибокий рум’янець — свідчення здоров’я й щастя. Меріґолд постійно всміхалася очима, і неможливо було змусити себе не всміхатися їй у відповідь. Мабуть, на вулиці за нею залишився слід щастя.

— Меріґолд, яка ж ви красуня!

— Що це за гру ти вигадав? — буркнув Роджер.

— Сідайте, сідайте, будь ласка, вибачте, але ви обоє такі щасливі, я просто не можу опанувати себе. Меріґолд, ви скоро станете матір’ю?

— Це якийсь схиблений жарт?

— Ні-ні! — Я розставляв горнятка на тумбочці з червоного дерева. Стілець Джуліан я вже відсунув подалі.

— А вже за хвилину ти знову поводитимешся огидно.

— Роджере, прошу, розслабся, будь ласка, поговорімо спокійно, будьмо одне з одним розсудливими та ввічливими. Мені дуже шкода, що там, у Брістолі, я так негарно повівся з вами обома. Я засмутився через Прісциллу й досі засмучений, але не вважаю вас нечестивцями. Мені відомо, як таке стається.

Роджер скривився в бік Меріґолд. У відповідь вона засяяла усмішкою.

— Я хочу пояснити тобі суть справи, — сказав чоловік. — І хочу, щоб ти зробив для нас дещо, якщо не заперечуватимеш. Перш за все, ось. — Він поклав на підлогу біля моїх ніг велетенську роззявлену сумку.

Я глипнув униз, а потім узявся копирсатися в ній. Намисто та інші прикраси. Емаль. Невеличка мармурова (чи щось таке) статуетка. Два срібних кубки та ще деякі дрібнички.

— Вам пощастило, Прісцилла буде в захваті. А що з норкою?

— До цього я й веду, — повідомив Роджер. — Боюся, я продав її. Коли ми бачилися востаннє, її вже було продано. Ми з Прісциллою домовлялися, що це хутро буде інвестицією. Я віддам їй половину прибутку. Найближчим часом.

— Вона може не турбуватися, — утрутилася Меріґолд, притискаючи свій елегантний синій шкіряний черевик до Роджерового. Вона постійно рухала рукою, і її рукав легенько й ритмічно торкався його.

— Усі прикраси тут, — запевнив Роджер, — і дрібнички з її туалетного столика. Одяг Меріґолд запакувала в три скрині. Куди нам їх надіслати?

Я записав адресу в Ноттінґ-Гілл.

— Я не поклала всю стару косметику, — додала Меріґолд, — а ще там була купа старих поясів зі шлейками й такого…

— А ти можеш сказати Прісциллі, що ми хочемо одразу дістати розлучення? Звичайно, я щомісяця платитиму гроші на її утримання.

— Ми не збідніємо, — погодилася Меріґолд, торкаючись своїм рукавом Роджерового. — Коли малятко народиться, я повернуся на роботу.

— А ким ви працюєте?

— Я стоматолог.

— Вам пощастило. — Я засміявся від незаплямованої joie de vivre. Кумедно, така чарівна дівчина — дантист!

— Ти ж обов’язково розповіси про нас Прісциллі? — урівноважено перепитав Роджер.

— Так, так. Усе буде добре — і все буде добре, як зауважила Джуліан.

— Джуліан?

— Джуліан Баффін, дочка мого друга.

— Вона донька Арнольда Баффіна? — поцікавилася Меріґолд. — Я обожнюю його книжки, він мій улюблений письменник.

— Вам уже час, діти мої, — сказав я, підводячись. Я не міг дочекатися, щоб лишитися на самоті зі своїми думками. — Якнайкраще владнаю все з Прісциллою. Залишилося лише побажати вам обом щастя.

— Зізнаюся, ти мене здивував, — відгукнувся Роджер.

— Те, що я по-свинськи поводитимусь із вами, не допоможе Прісциллі.

— Ви такий милий, — сказала Меріґолд. Я подумав, що вона поцілувала б мене, якби Роджер рішуче не потягнув її до дверей.

— Цьомки-бомки моєму улюбленому стоматологові! — крикнув я їм навздогін.

— Він, мабуть, п’яний, — пролунав голос Роджера, коли я зачинив двері.

Я повернувся до вітальні та впав долілиць на чорний вовняний килимок.

* * *

— Угадай, що в мене в сумці! — сказав я Прісциллі.

Був вечір того самого дня. До будинку мене пустив Френсіс. Крістіан ніде не було видно.

Прісцилла досі перебувала в «новій» спальні нагорі з пошарпаним штучним бамбуком на стінах. Чорні простирадла на овальному ліжку були скуйовджені — Прісцилла, поза сумнівами, щойно встала.

Тепер вона сиділа в схожому на лікарняний білому халаті на ослінчику навпроти страшенно блискучого туалетного столика. Коли я прийшов, вона роздивлялася себе в дзеркало і, привітавшись зі мною без усмішки, повернулась до свого заняття. Сестра до білизнú напудрила обличчя, намалювала криваво-червоним губи й мала гротескний вигляд, наче підстаркувата гейша.

Вона не відповіла мені, а потім раптом схопила велику банку з масним кольдкремом і заходилася рясно штукатурити ним обличчя. Крем змішався з помадою й почервонішав. Прісцилла розмащувала рожеву суміш по обличчю, жадібно вдивляючись собі