Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

href="ch2.xhtml#id111">[69], і мені це здалося трохи несправедливим. А в тому місці, де Клавдій намагається молитися з покаянням, написано: «Лицемір!» (Не дивно, що молоді не розуміють Клавдія.)

Я ще якийсь час погортав книжку, збираючи оці квіти. А потім притис «Гамлета» до грудей і замислився. Мені було зрозуміло, що нове «заняття» не суперечить моєму життєвому завданню. Обидві ці речі мені послала одна й та сама сила, і вони мали не змагатися між собою, а доповнювати одна одну. Скоро я писатиму, і писатиму добре. Я не мав на увазі нічого вульгарного, на кшталт писанини «про» Джуліан. Якщо хочеш досягти досконалості, потрібно ретельно розділяти життя й мистецтво. Але я відчув у голові пульс темних крапель крові й поколювання в пальцях, що знаменувало прихід натхнення. Плоди моєї фантазії вже купчилися в голові. Проте на мене тим часом чекали легші завдання. Потрібно було впорядкувати своє життя, і я відчував у собі сили для цього. Я мушу побачитися з Прісциллою, мушу побачитися з Роджером, мушу побачитися з Рейчел, мушу побачитися з Арнольдом. (Яким простим усе це раптом здалося!) Я не зізнався навіть собі, що «мушу побачитися з Джуліан», — лише кидав погляди широко розплющених умиротворених очей над божественною прогалиною у світі, де не було зла. Тепер і мови не могло бути про те, щоб поїхати з Лондона. Я виконуватиму свої завдання й пальцем не поворухну, щоб знову побачити свою дорогоцінну дівчинку. Розмірковуючи про Джуліан, я зрадів, що вчасно віддав їй один зі своїх найбільших скарбів — позолочену табакерку «Дружній подарунок», — яким тепер не зміг би її наділити. Навіть не здогадуючись, вона забрала із собою невинну дрібничку, обітницю кохання, німотно віддану її відокремленому особистому щастю. Я зможу творити, бо зможу зберігати мовчання.

Я занурився в роздуми про це по-справжньому побожне й натхненне відкриття; зненацька серце мало не вискочило з грудей, бо задзвонив телефон, і я подумав, що це може бути вона.

— Так?

— Гартборн на дроті.

— О, привіт, дорогий друже! — На душі полегшало, хоча я й досі ледве дихав від збудження. — Я такий радий, що ви телефонуєте. Послухайте, зустріньмося незабаром. Як щодо ланчу — зможете вибратися поїсти сьогодні?

— Сьогодні? Що ж, гадаю мені й справді вдасться. Скажімо, о першій годині у звичному місці?

— Так, чудово! Боюся, я тепер дотримуюся дієти й не зможу багато з’їсти, але мені страшенно хочеться побачитися з вами, тож я чекаю на цю зустріч.

Я з усмішкою поклав слухавку, і одразу ж зайшовся дверний дзвінок.

Моє серце знову кинулося в п’яти. Мало не стогнучи, я заметушився біля дверей.

На порозі стояла Рейчел.

Побачивши її, я одразу вийшов із помешкання, зачинив за собою двері та сказав:

— Ох, Рейчел, як чудово, що ви прийшли! Я збираюся невідкладно дещо купити, бажаєте прогулятися зі мною?

Мені не хотілося впускати її. Вона могла зайти до вітальні й усістися на стілець Джуліан із тигровими ліліями. Крім того, я віддавав перевагу розмові на свіжому повітрі, а не в інтимній обстановці. Але радів, що Рейчел прийшла.

— Чи не можна мені зайти та хвилинку посидіти? — поцікавилася вона.

— Мені потрібно ковтнути свіжого повітря, якщо не заперечуєте. Такий дивовижний день! Ходімо.

Я стрімко перетнув двір і рушив уздовж Шарлотта-стрит.

Сьогодні Рейчел убралася ошатніше, ніж завжди: у строкату червоно-білу шовкову сукню з глибоким вирізом, у якому виднілися вкриті засмагою й ластовинням ключиці. Суха поморщена шия скидалася на шию якогось плазуна, а лице було гладкішим, з незвично яскравим макіяжем і виразом, який французи називають maussade[70]. Щойно помите волосся перетворилося на блискучу кучеряву кулю навколо голови. Попри це, Рейчел мала привабливий вигляд жінки, яку життя стомило, але не зламало.

— Бредлі, не біжіть так швидко.

— Вибачте.

— Поки я не забула: Джуліан просила, щоб я забрала її примірник «Гамлета», який вона залишила у вас.

Я не збирався прощатися із цією книжкою, тому сказав:

— Я зоставив би його на деякий час собі. Це дуже хороше видання, і мені хотілося б зробити кілька приміток.

— Але це шкільна книжка.

— Проте чудове видання. Більше його ніде не знайти.

Пізніше я вдам, що загубив книжку.

— З вашого боку було так люб’язно побачитися вчора із Джуліан.

— Мені сподобалося.

— Сподіваюся, вона не докучала вам.

— Анітрохи. Ось ми й прийшли.

Я повернув до крамнички з канцтоварами на Рейтбоун-плейс. Тут я міг роздивлятися вітрини цілу вічність: у хорошій канцелярській крамниці навряд чи знайдеться щось, що мені не сподобалося б і що не захотілося б придбати. Яке свіже та заспокійливе видовище: аркуші паперу, папір для записів, блокноти, конверти, листівки, ручки, олівці, скріпки, промокашки, чорнила, теки, старомодні речі на кшталт сургучу й новинки на кшталт скотчу.

Я тинявся між полицями, а Рейчел ішла назирці.

— Мені потрібно придбати ще кілька особливих записників. Незабаром я збираюся чимало писати. Рейчел, дозвольте я куплю щось для вас. У мене такий настрій, що хочеться комусь щось дарувати.

— Бредлі, що з вами сталося? Ви наче п’яний.

— Ось. Дозвольте, я куплю вам ці гарненькі штучки!

Я мусив засипати когось подарунками. Для Рейчел я обрав моток червоної тасьми, синій фломастер, блок особливого розлінійованого паперу, збільшувальне скло, вигадливий паперовий пакет, велику дерев’яну прищіпку із золотим написом «ТЕРМІНОВО» і шість листівок із Поштовою вежею. Я оплатив замовлення й віддав Рейчел сумку з усіма її трофеями.

— Схоже, у вас гарний настрій! — сказала вона задоволено, але досі трохи maussade. — Тепер ми можемо повернутися до вас?

— Мені страшенно шкода, але я домовився досить рано пообідати, тож не повертаюся назад.

Мене досі непокоїв стілець і її можливі спроби забрати книжку. Але не можна сказати, наче я не хотів розмовляти з Рейчел, навпаки — я насолоджувався цим спілкуванням.

— Гаразд, тоді сядьмо де-небудь.

— На Тоттенгем-Корт-роуд є де сісти, просто навпроти магазину «Гілз».

— Бредлі, я не збираюся сидіти на Тоттенгем-Корт-роуд і розглядати «Гілз». Хіба шинки ще не працюють?

Вони вже працювали. У роздумах я провів, мабуть, більше часу, ніж здавалося. Ми зайшли до якогось пабу.

Це було безлице сучасне приміщення, зіпсоване пивоварами: усе навколо зі світлого пластику (паби мають скидатися на темні нори), але сонячне світло й відчинені двері додавали йому якогось південного шарму. Спочатку ми навідалися до стійки, а потім сіли за вже мокрий від пива пластиковий столик. Рейчел замовила подвійне віскі та збиралася пити його нерозбавленим, а я для годиться взяв пивний лимонад. Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви таки маєте дивний вигляд.

— Ненормальний?