Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

вона полум’яніла на моєму шляху від самого початку. Мені було п’ятдесят вісім, Джуліан — двадцять. Я не міг ускладнити, обтяжити, спантеличити її юне життя найменшим натяком чи проявом цього жахливого велетенською кохання. Як нас лякає ця темна тінь, коли помічаємо її в чужому житті! Не дивно, що ті, у кого націлена ця чорна стріла, часто повертаються спиною й рятуються втечею. Яким нестерпним тягарем може бути кохання, що відчуває до нас хтось! Я ніколи не докучатиму своїй дорогоцінній дівчинці цією загрозливою правдою. Від сьогодні й до останньої миті, коли існуватиме світ, усе має залишатися таким, яким було, навіть якщо воно абсолютно змінилося.

Читача, особливо якщо він не знав схожих на описані мною відчуттів, може роздратувати мій попередній ліризм. «Пхе! — скажи він. — Цей чолов’яга забагато протестує та п’яніє від своїх слів. Він визнає себе цілком пригніченим і вже немолодим. Усе, про що він говорить, — раптове гостре сексуальне бажання, яке він відчув до двадцятирічної дівчинки. Усім нам це добре відомо». Я не зупинятимусь, щоб відповісти цьому читачеві, а лише розповідатиму далі — так правдиво, як тільки зможу, — про те, що відбулося потім.

Тієї ночі я спав винятково добре й прокинувся, осяяний негайною згадкою про те, що сталося. Я лежав у ліжку й купався у своєму потайному блаженстві. Перша моя свідома думка була така: я — чоловік, покликаний до потаємного завдання. І назавжди. Сумнівів у мене не було. «Якщо ж любить тебе я перестану — Тоді повернеться той давній хаос»[67]. Причина того, що навіть невзаємне кохання дарує радість, у його одвічності. Людська душа прагне до вічності, і лише кохання та мистецтво, якщо не враховувати кількох рідкісних релігійних таємниць, підіймають над нею завісу. (Я не зупинятимусь, щоб відповісти цинікові, напевно, тому самому, якого ми вже чули, якщо він запитає: «Ой, прошу, скільки триватиме ваша романтична вічність?» Ні, швидше я коротко озвусь: «Справжнє кохання вічне. А ще воно рідкісне, і, безсумнівно, вам, сер, не довелося його пізнати!») Кохання несе із собою також бачення, позбавлене власного «я». Платон надзвичайно мав рацію, кажучи, що, обіймаючи милого хлопчика, стає на шлях до Господа. Я кажу: бачення позбавлене власного «я», бо наше змішане єство охоче забруднює найчистіші прагнення. Але проникнення в суть речей, хай навіть тимчасове, хай навіть триватиме мить, — це привілей, який завжди матиме цінність, через те що наступає для нас із такою насиченістю. Ах, хоча б одного разу воліти когось, а не себе! Чому б нам не скористатися цим одкровенням як важелем, що зрушить світ? Чому б звільненню від власного «я» не стати точкою опори для нового світу, який ми заселимо та збільшуватимемо, аж поки врешті не заповімо це все не собі, а комусь? Платон мріяв про це. І це можливо.

Не можу сказати, що всі мудрі думки навідалися до мене, коли я лежав у ліжку в перший ранок першої доби в новому світі. Напевно, думав лише про дещо із цього. Я справді почувався так, наче заново народився, почувався тілесно звеличеним, такий шанобливий подив людина могла б відчути, воскреснувши. Моє тіло було маслом, чи ліліями, чи блідим воском, чи манною небесною, чи чимось схожим. Звісно ж, полум’я бажання розігрівало й наповнювало почуттями цю незаплямовану блідість, але воно не здавалося відокремленим від неї, воно направду не здавалося взагалі чимось відокремленим. Якщо сексуальне бажання — складова кохання, воно поєднує нас із цілим світом, стає новою формою досвіду. Тоді з’являється близькість, вона стає видатним принципом поєднання, допомагає побороти двоїстість, вона стає силою, що перетворила розрізненість на єдність у мить Господнього благословення. Я томився від бажання та водночас почувався розслабленішим, ніж будь-коли в житті. Я лежав у ліжку та думав про ноги Джуліан: ось вони, оголені й коричневі, мов яєчна шкаралупка, а тепер — у колготках, рожевих, лілових, чорних. Я думав про гриву її сухого сяйливого, зеленаво-золотистого волосся, про те, як воно хвилею спадало на шию. Я думав про напружену зосередженість її носика, якого хотілося торкнутися, закопилених уст, загостреного, наче звірина мордочка, обличчя. Я думав про небесну чистоту її англійських акварельних очей. Я думав про її груди. Я почувався цілковито щасливим, мені було добре. (У шляхетному сенсі.)

Я встав і поголився. Гоління дарує щасливому чоловікові неабияке фізичне задоволення! Я вивчив своє обличчя в дзеркалі. Воно мало свіжий та юний вигляд — воскова маска й досі була на місці. Я достеменно здавався іншою людиною. Промениста сила в мені випнула мої щоки й розгладила зморшки довкола очей. Я ретельно одягнувся й витратив чимало часу, обираючи краватку. Про їжу, зрозуміло, я й досі не міг думати. Я почувався так, наче ніколи більше не муситиму їсти, а живитимуся святим духом. Випив трохи водички. Я вичавив апельсин не тому, що до мене повернувся апетит, а лише через ідею, що мушу харчуватися, але напій вийшов надто густий і ситний — я не зміг навіть сьорбнути його. Тоді повернувся до вітальні та трохи повитирав порохи. Принаймні взявся за кілька видимих поверхонь. Я прожив у Лондоні ціле життя, тож із легкістю зношу пилюку. Сонце ще не піднялося так високо, щоб освітити цегляну стіну навпроти, але небо вже протинали його яскраві промені, а кімната приглушено сяяла. Я сів і замислився, що збираюся робити зі своїм новим життям.

Усе це може видатись сміховинним. Але закоханість — це справа життя. Гадаю, ця концепція схожа чи швидше є окремим випадком ідеї служіння Богові, перетворення цілого життя на таїнство та «замітання кімнати в ім’я Твоє, Господи»[68], як у вірші Герберта. Я прибирав кімнату задля Джуліан, навіть не усвідомлюючи того, що вона може знову сюди навідатись. Зараз я дозволив собі взяти до рук її примірник «Гамлета», який досі лежав на своєму місці на інкрустованому столику. Це було спеціальне видання для шкіл. На першій сторінці ім’я попередньої власниці, «Газела Бінґлі», було викреслено і, вочевидь, уже давненько дитячою рукою було написано: «Джуліан Баффін». Який тепер її почерк? Я отримував від неї листівки, лише коли вона була дитиною. Чи надішле вона мені колись листа? Від самої лише думки мені стало млосно. Я ще порозглядав книжку. Текст був помережаний купою недоумкуватих зауважень Газели. Було там також і кілька зауважень Джуліан (мушу зізнатися, так само недоумкуватих), які швидше стосувалися її шкільних років, а не «другого знайомства» з п’єсою. «Невиразно!» — написала вона біля слів Офелії «Такий блискучий розум»