Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

на підлозі, я потягнувся вперед, підсунув до себе стільця, на якому вона сиділа, й обіперся на нього. Я бачив на столі свій келих із хересом, до якого навіть не торкнувся, і її — наполовину випитий. У вині втопилася муха. Я випив би його навіть з мухою, але знав, що не зможу нічого проковтнути. Тоді я обійняв стілець (це був той, що з тигровою лілією) і втупився в її примірник «Гамлета». Задоволення від можливості взяти його в руки, погортати, можливо, побачити на першій сторінці її ім’я, було попереду, за сотні років від мене, у чудовому майбутньому, де можна віддаватися насолоді. Я не мусив поспішати. Час уже перетворився на вічність. Став велетенською гарячою кулею свідомості, у якій я рухався надзвичайно повільно, а можливо, і сам був нею. Я мав лише споглядати й повільно, як хамелеон, простягати руки. Куди я дивлюсь чи що роблю — більше не мало значення. Цілий світ утілився в Джуліан.

Деяким читачам може здатися, наче те, що я описую, — стан божевілля, і в якомусь розумінні вони мають рацію. Якби закоханість не була досить розповсюдженою, людей кидали б за ґрати за таку зміну свідомості. Проте дивина чи навіть благословення в тому, що для кожної людини на цій планеті світ може ось так змінитися. І кожен може стати об’єктом для цих змін. «Яка пересічна дівчинка! — може сказати читач. — Наївна, неосвічена, легковажна, навіть не красуня. Або ви її неправильно зобразили». Можу відповісти лише, що до цієї миті я не бачив її. Як чесний оповідач, я намагався зобразити її нечітко, наче в недбалій підсліпуватій свідомості тієї людини, якою я був. Тепер я прозрів. Чи сумнівається якийсь закоханий, що тепер бачить істину? І хіба володар такого натхненного погляду не схожий більше на Господа, ніж на безумця?

Згідно з традиційними уявленнями про християнського Бога, Він створив і невдовзі судитиме. Потаємніша та співзвучніша з тим, що ми називаємо коханням, теологія вважає, що до безперервного створення та співучасті залучені також демонічні сили. Я відчував, що кожної миті створюю Джуліан і насичую її буття своїм власним. Водночас я бачив у ній усе те саме, що й раніше. Я бачив її невигадливість, її неосвіченість, її дитячу жорстокість, її непривабливе стривожене маленьке личко. Вона не була красунею чи генієм. Брехня, що кохання сліпе. Я міг навіть судити її, міг навіть засуджувати, міг навіть якоюсь імовірною петлею думки змусити її страждати. Та все ж це був рай, тому що я був божеством, і народження Джуліан залучило мене до якогось одвічного створення, що було винятковим і володіло абсолютною цінністю. А разом із нею я створив цілий світ, не забувши нічого: жодної піщинки, жодної цяточки пилу, бо Джуліан була цим світом, і я торкався її всюди.

Усі ці витіюваті ідеї, наведені вище, звичайно, не були такими чіткими в моїй свідомості, коли я сидів на підлозі, обіймаючи стілець, на якому сиділа Джуліан. (Я займався цим ще якийсь значний час, можливо, до вечора.) Тієї миті я майже втратив свідомість від щастя — від чудесного досягнення абсолютного кохання. У цьому яскравому світлі з’являлося, звичайно, кілька приземленіших думок, що пурхали туди-сюди, наче маленькі пташки, яких навряд чи міг помітити хтось, кого засліпило на виході з печери. Я наведу тут дві з них, бо вони пов’язані з подіями, що сталися пізніше. Мушу зауважити, що не відкриття моєї закоханості породило ці думки: вони були притаманні закоханості й народилися разом із нею.

Раніше, серед цієї балаканини, я вже згадував, що ціле моє життя було подорожжю до того, що сталося тепер. Напевно, можна вибачити мого друга, кмітливого читача, якщо він трактував цю концепцію так: усі ці мрії про те, щоб стати видатним митцем, були просто пошуками видатного людського кохання. Такі речі відомі, направду ці відкриття досить буденні, особливо серед жінок. Кохання може швидко затьмарити мрії про мистецтво, зробити їх другорядними й навіть примарними. Мушу одразу запевнити, що в моєму випадку це не так. Зрозуміло, через те що тепер усе було пов’язано з Джуліан, мої письменницькі амбіції теж були пов’язані з Джуліан. Але вона не скасовувала їх. Навпаки, схоже, сталося щось протилежне. Дівчина наповнила мене раніше не знаною могутністю, яку, як мені було відомо, варто й можна було використати в мистецтві. Глибинні закони, що керували всесвітом, зірками, віддаленими галактиками, первинними частинками матерії, врешті надали цим двом поняттям — моєму коханню й моєму мистецтву — цілісної форми, об’єднали їх у єдине ціле. Вони з’явилися, я знав, з одного джерела. Цілісність їх перебувала на тому самому рівні й визнавала ту саму владу, що і я — оновлена людина. До цього переконання я ще повернуся згодом і розповім більше.

Друга річ, яка була абсолютно зрозумілою для мене від самого початку, яку я збагнув першої ж миті: я ніколи, ніколи, ніколи не зізнаюся у своєму коханні. Те, що це знання не породило водночас болю, від якого я міг померти, свідчить і про безмежну силу та ipso facto[66] про чистоту кохання, яке я відчував до тієї дівчинки. Я був достатньо щасливим від самої лише можливості кохати її. Ще один шматочок щастя від можливості відкритися їй був мізерним у порівнянні зі священною радістю очікування на неї. (Іншої радості моя блаженна уява не могла не лише зажадати, а й вигадати.) Мене навіть не займало, коли я побачу Джуліан знову. Я не планував іще раз побачитися з нею. Хто я такий, щоб щось планувати? Якби мені сказали, що ми з нею більше ніколи не зустрінемося, я засмутився б, але тієї самої миті пережив і втратив би той смуток у надзвичайно творчому підйомі свого обожнювання. Це не була маячня. Ті, хто кохали так, як я, зрозуміють мене. Це було непереборне відчуття реальності, розуміння, що я нарешті реальний і бачу реальні речі: столи, стільці, келихи з хересом, завитки на килимі, пилюка — усе було реальне.

Але я не передбачив, як страждатиму. «Хай на мене впаде тисяча ударів, я не розтулю вуст». Ні. Тому, чиє кохання справжнє, у миті чистоти страждання здається чимось вульгарним, воно пророкує повернення власного «я». Те, що я відчував, радше було подібне до засліпленої вдячності, попри те що я одразу чітко осягнув розумом, що ніколи не зізнаюся Джуліан у своєму коханні. Деталі цієї впевненості (і те, до чого вона сама призвела) я чітко зрозумів лише пізніше, але