Метт Хейг - Як зупинити час

життя, і зараз я понад усе хочу жити. Заради майбутнього та заради можливості відчути щось нове.

— Я пам’ятаю, як ти грала «Під деревом зеленим» на тій сопілочці, що я колись купив у Істчепі. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як я вчив тебе грати? Тобі було важко, і ти ніяк не могла навчитися правильно затуляти отвори пальцями. А потім збагнула. Ти грала на вулицях, хоча мама і не хотіла. Вона не хотіла зайвої уваги. Мабуть, тепер ти її розумієш.

Вона нічого не каже. Я дивлюся на воду, на дерева на іншому боці лагуни та слухаю її подих. Потім опускаю руку в кишеню.

— Що ти робиш? — ледь чутно питає вона.

Я дістаю гаманець.

— Зачекай, — витягаю крихітний поліетиленовий пакетик та піднімаю його вище, аби вона побачила тоненьку темну монетку.

— Що це таке?

— Ти не пам’ятаєш той день? Кентербері, яскраве сонце. Ти грала на сопілці, а хтось дав тобі монетку. Потім ти віддала її мені та сказала, щоб я думав про тебе. Це вона, та монетка. Вона підтримувала в мені надію. Вона підтримувала в мені життя. І я хотів тобі її повернути. Тримай.

Я простягаю їй монетку. Вона неквапливо піднімає вільну від пістолета руку, і я кладу монетку на її долоню. Зрештою вона опускає пістолет та стискає монету. Погляд у неї спантеличений. Вона щось каже, та я не можу розібрати, — а за мить вона вже плаче у мене на плечі, і я міцно її обіймаю, щоб тими обіймами розчавити століття, що прожив без неї.

Страшенно хочу все знати. Хочу наступні чотириста років слухати про її життя. Але вона нарешті заспокоюється, витирає сльози та кидає на мене стурбований погляд.

— Він тут, — на мене дивляться такі ж зелені очі, як і у її мами. — Гендріх тут.

Гендріх вирішив супроводжувати Маріон та оселився в тому самому готелі, у «Байрон Сендз». З тієї миті, як він уперше попросив мене зустрітися з Омаї, він сумнівався, що я упораюсь. І взагалі сумнівався щодо мене. І я це знав. Знав відтоді, як після Шрі-Ланки захотів повернутися у Лондон.

Маріон мала таємно за мною стежити, але наказу вбивати вона не отримала, і це було нам на користь.

— Маріон, усе буде добре, — сказав я, сам переляканий від чергової своєї брехні. — Усе буде добре.

Зараз вечір. Маріон із Гендріхом вечеряють у ресторані свого готелю.

— Ти не маєш нічим виказати себе, — говорив я їй. — Будь абсолютно тією ж людиною, якою була годину тому. Тепер ти маєш вдавати, що понад усе прагнеш моєї смерті.

Я не заходжу до ресторану, я гуляю вздовж набережної біля «Байрон Сендз» на випадок, якщо Маріон буде потрібна моя допомога. Ревисько морських хвиль збігається з ревом моїх думок, що рвуться повз ліхтарі в темряву моря.

Я намагаюсь додзвонитися Каміллі. Гендріх чув її голос тоді, у парку, коли я напився — отже, існує ймовірність, що він відправив котрогось альбу, може, Аґнес, її вбити та подати все як самогубство.

— Візьми ж слухавку… Будь ласка, візьми… — марно шепочу я, слухаючи гудки.

Зрештою я надсилаю повідомлення: «Пробач мою поведінку. Я маю ще дещо тобі пояснити. І я обов’язково поясню. Але зараз тобі треба виїхати. Можливо, тобі загрожує небезпека — їдь будь-куди, де багато людей».

Серце гупає в грудях.

Я усвідомлюю, що все моє життя мене переслідував страх. Гендріх обіцяв покласти кінець тим страхам, але тільки погіршив їх. Страх — це його спосіб контролювати людей. Мене, Маріон. Раніше я бачив лише себе, і побачити це було важко. Але тепер, коли я бачу, як він маніпулює Маріон та бреше нам обом, мені стає зрозуміло, що «Альбатрос» заснований тільки на таємницях та маніпуляціях. А все через параною Гендріха з приводу зовнішніх загроз. Найсвіжіші його страхи — біотехнічні компанії, що працюють у галузі збереження молодості. Одна така називається «Генна корекція», а інша — «СтопЧас». Обидві вони вивчають стовбурові клітини та намагаються спинити процес старіння.

Гендріх дотримувався думки, що вчені в Берліні — звичайні вбивці. Взагалі він ніколи не страждав від нестачі свіжих теорій змови. Альбам жилося непереливки, а більшість з нас пережила такі жахливі події, як і я, тому залякати нас неважко.

Але все, більше я не дозволю тіні Вільяма Меннінґа впливати на мій світогляд. І що далі я думаю про зовнішні загрози, то краще розумію, що головна загроза — це Гендріх.

Він спаскудив усе, навіть нашу зустріч з Маріон.

Від Камілли прийшла відповідь: «????»

Повз мене їде таксі — єдина машина на вулиці.

Вібрує телефон: не Камілла. Маріон.

— Він їде до Омаї.

— Що?

— Він виходить з ресторану. Сідає в таксі. За кілька хвилин він уже буде у нього.

Між пальмами прослизає велика ящірка у жовту смужку.

— Я бачив таксі. А що він робитиме?

— Він не сказав. Сказав лише, щоб я чекала на нього, а я не надто розпитувала, аби він нічого не запідозрив.

— У нього є зброя?

— Не знаю, але…

Вона не встигає закінчити, а я вже біжу на північ до Броукен-хед-роуд.

Кентербері, Англія, 1617 рік

— Тату?

Маріон підняла голову від подушки та подивилася на мене важким від тривоги поглядом. Потім зітхнула. Я саме розповідав їй про пташок, які відлітають на інший бік Місяця та живуть там, але ми їх не бачимо.

— Що, Маріон?

— Шкода, що ми не на Місяці… — її брови ледь не зійшлися докупи. — Хтось плюнув на маму. Підійшов до прилавку та спинився. У нього були гарні рукавички, але обличчя наче у ґаргульї[145]. І говорив він не більше за ґаргулью, просто моторошно глянув на маму, потім так само на мене. А мамі це не сподобалося, і вона спитала: «Містере, ви куплятимете квіти?» Мабуть, йому здалося, що вона неввічливо це сказала, бо голос у неї був нервовий.

— І тоді він плюнув?

— Так, — кивнула вона. — Зачекав трохи, а потім плюнув, — Маріон так зціпила зуби, що я міг бачити м’язи обличчя.

— І так нічого і не сказав? — обмірковував я. — Нічого не пояснив?

Маріон знов насупилася. Муки у її погляді робили її старшою на вигляд — легко було уявити її дорослою жінкою.

— Нічого не сказав. Просто пішов, а мама заходилася витиратися. Усі довкола на нас витріщалися.

— І він так дивно поводився лише з вами?

— Лише з нами.

Я поцілував її у лоба та загорнув у ковдру.

— Іноді, — почав я, — світ довкола не такий, як нам би хотілося. Люди часом розчаровують. А інколи