Метт Хейг - Як зупинити час

роблять страшні речі з іншими людьми. Треба бути обережним у житті. Ти ж знаєш, що я інакший, так? Для всіх навколо час швидко біжить уперед, а мій — кудись убік.

Обличчя в неї напружилося, мабуть, через якісь уявні óбрази.

— Сподіваюся, той чоловік захворіє. Та помре в агонії за те, що так повівся з мамою. Я б хотіла побачити, як його повісять, а він дригатиме ногами. Або ж його четвертують, а усі його кишки повипадають. Я б витягла його кляті очі та згодувала собакам.

Від неї так пашіло люттю, що я майже відчував її у повітрі.

— Маріон, дітям не годиться таке казати.

— Мені страшно, — трохи вгамувалася вона.

— А що Монтень каже про страх?

— «Той, хто боїться страждань, уже страждає від своїх страхів», — поважно кивнула вона, наче сам Монтень.

— Послухай мене, Маріон. Якщо з тобою щось станеться, якщо ти будеш такою, як я, інакшою, тобі доведеться навчитися будувати навколо себе шкаралупу. Міцну, як у волоського горіха. Таку, щоб ніхто її не бачив, бо про неї маєш знати лише ти. Розумієш мене?

— Мабуть.

— Будь горіхом.

— Люди розбивають горіхи та їдять.

Я поборов посмішку: іноді їй неможливо заперечити.

Трохи пізніше, після пляшки елю, я лежав поруч із Роуз та думав про майбутнє, що постало проти нас. Мене нудило вже від самої думки про те, що доведеться піти. Але я мав. Я мав втекти та продовжувати тікати все життя, яким би довгим воно не було. Тікати з Кентербері. Тікати від Роуз. Від Маріон. Від себе самого. Уже тієї миті я сумував за своїм теперішнім, хоча воно ще й не завершилося. Я лежав та намагався уявити собі віддалене майбутнє, де б усе могло змінитися на краще. Де б моє життя неймовірним чином знов стало на шлях додому.

Байрон-Бей, Австралія, сьогодні

На вулиці Броукен-хед-роуд добре чути шум хвиль, що розбиваються об скелю. У такому шумі легко приховати інший звук — звук бензину, що плюскає об деревину. Тому мій ніс відчув усе раніше за вуха.

— Гендріху! Зупинись!

У темряві він виглядає майже на свій вік: згорблений, сухий, миршавий. Схожий на скульптуру Джакометті[146] у джинсах та гавайській сорочці. Одна його рука опущена, її покручені пальці борються з важкою каністрою бензину. Видно, що він поспішає.

На мить він спиняється та піднімає на мене порожній погляд. Не посміхається. Я це помічаю, бо взагалі рідко коли бачив Гендріха без посмішки.

— Ти казав мені, що так і не зміг спалити його хату тоді на Таїті? У тебе взагалі проблеми з тим, щоб довести справу до кінця, еге ж? Історія вміє виправляти помилки.

— Не роби цього. Омаї не становить жодної небезпеки.

— З роками розвивається схильність відчувати не тільки людей, а й сам час. Ти, мабуть, ще не досяг цього віку, але іноді це відчуття настільки потужне, що можна чітко бачити час в обох напрямках. Уперед та назад. Кажуть, «щоб зрозуміти майбутнє, треба зрозуміти минуле», але люди самі не знають, наскільки праві, Томе. Майбутнє дійсно можна бачити. Не все, лише частини. Як блискавки чи, навпаки, як спогади. Наче ми можемо забувати якісь частини майбутнього так само, як ми забуваємо минуле, а потім згадувати. Я бачив достатньо. Я знав, що тобі не можна доручати завершити цю роботу. Я відчував це. І я знав, до чого все йде.

— Це не має значення. Усе це більше не має значення.

— Звісно ж, має. Ми повинні захищати себе.

— До біса, Гендріху! Усе це маячня! Ти думаєш лише про те, як захистити себе! Ти завжди думав лише про це! Уся організація — це насправді організація однієї людини. Уже не 1800-ті! Ти знав про Маріон і брехав мені.

— Я зробив те, чого ти не зміг, — хитає він головою. — Я дотримав свого слова. Я сказав, що знайду її, і знайшов. А ти не зміг. Я бережу людей.

— Бережеш людей? Підпалюючи їхні будинки?

— Ти не бачиш далі свого носа. Відійди трохи — і побачиш усю картину. Ми під такою загрозою, якої раніше і не знали: Берлін, біотехніки — з роками аж ніяк не стає безпечніше. Поглянь-но на світ, Томе. Йому кінець. Поденьки надто мало живуть, тож вони просто не встигають порозумнішати. Народжуються, виростають та знову й знову роблять одні й ті самі помилки. Це просто замкнене коло, яке щоразу призводить до дедалі більшої руйнації. Подивись на Америку, на Європу, на Інтернет: цивілізації ніколи не вдається протриматися довго. Римська імперія знову й знову падає. Знову повертаються забобони та брехня. Знову з’являються мисливці на відьом — ми скочуємося в Темні віки. Знову. А якщо чесно, то ми ніколи їх і не полишали. Нам треба берегти нашу таємницю, Томе.

— Ти лише заміщуєш одні забобони іншими. Ти постійно брешеш. Ти знайшов мою дочку та відправив її вбити мене.

— Але ж не я один брешу, правда?

Він виймає з кишені хромовану запальничку — ту саму, що я бачив під час нашої першої зустрічі в Дакоті.

— Давно вже кинув палити. У Лос-Анджелесі й не за таке лінчують. А запальничку бережу на згадку, як ти дурну монетку. А ось бензин довелося купувати.

Він клацає запальничкою, і на її кінчику спалахує вогник. Раптом я усвідомлюю, що все це насправді. Звісно, немає нічого дивного в тому, що Гендріх хоче вбити Омаї чи мене, чи що він тримав у таємниці Маріон. Я від самого початку знав, на що він здатен. Дивує мене лише те, що він отак відкрито це робить, що він наражає себе самого на небезпеку, що він власними руками підпалює будинок.

— Омаї! — кричу я. — Омаї! Забирайся з дому!

І ось воно — крещендо. Пік. Кульмінація всього. Усі стежки мого життя сходяться в одній точці.

Я кидаюся до Гендріха, аж раптом у темряві дзвенить голос:

— Стій! — звісно ж, це Маріон.

Гендріх на мить завмирає. Він здається слабким та вразливим, наче дитина, що загубилася в лісі. Він по черзі дивиться на мене та на Маріон. Тут з будинку виходить босоніж Омаї з дочкою на руках.

— Поглянь, як гарно: батько разом з дочкою! Це твоя слабкість. Це те, чим ти відрізняєшся від мене. Ти хочеш бути як вони, як поденьки. А я таким ніколи не був. Ще до того як я вперше заробив грошей, до того як продав той перший тюльпан, я уже знав, що єдиний спосіб стати вільним — не мати нікого.