Метт Хейг - Як зупинити час

не можна опиратися часу. Майбутнє — воно як крига попереду. Можна тільки здогадуватися, що там, але напевно знати не можна. Є лише мить — мить зараз.

Я змінюю напрямок та йду від моря. За якийсь час натрапляю на лагуну з яскраво-зеленою прозорою водою, крізь яку видно каміння на дні та водорості. Я так давно живу, але чомусь не знаю назв майже ніяких рослин. Назви цієї лагуни я теж не знаю. Як же приємно бути хтозна-де. У новому місці — після всіх років набридлого знайомого світу. У лагуну падають два маленькі водоспади, і їхній шум перекриває будь-які інші звуки. Я довго вдивляюся у їхні води, аж поки вони не стають схожими на фату нареченої.

Тут немає вай-фаю, не ловить телефонний зв’язок. Тут спокійно. Запашне повітря. Плюскіт води, який наче намагається вгамувати світ.

Я сідаю на колоду поруч з водою та раптом дещо помічаю: у мене не болить голова.

Одне я знаю напевне: я не збираюся вмовляти Омаї долучитися до організації. І вбивати його я теж не збираюся.

Я глибоко вдихаю запашне повітря та заплющую очі. Чутно якийсь шум, окрім плюскоту. З-за кущів зі стежки за моєю спиною лунають кроки. Мабуть, якась тварина. Ні, це людські кроки. Може, турист.

Я повертаюся та бачу жінку. У її руках — пістолет, націлений на мене.

У мене шок.

Але не від того, що я бачу пістолет.

Мене шокує те, що я бачу її.

Виглядає вона інакшою. По-перше, волосся в неї блакитне. А ще вона висока — вища, ніж я думав, вона буде. На руках тату, і загалом вигляд у неї вкрай сучасний. На її футболці напис «Люди мене лякають», у губі сережка, на зап’ястку помаранчевий годинник, на обличчі лють. Але я її все одно впізнаю. І її очі доводять це.

— Маріон.

— Не кажи цього імені.

— Це ж я.

— Відвернися до води.

— Ні, Маріон, я не відвертатимуся.

Я встаю та продовжую дивитися їй в очі. Вона теж шокована. Я щосили намагаюся не думати про пістолет, який вона тримає за кілька сантиметрів від мого обличчя, та про секунди, що відділяють мене від смерті. Я дивлюся лише на свою дочку.

— Я і досі живий лише задля тебе. Твоя мама сказала мені відшукати тебе. Я знав, що ти десь поруч. Я знав.

— Ти кинув нас.

— Так, я вас кинув і шкодую про це. Я мав піти, щоб врятувати твоє життя. І життя твоєї мами. Вона хотіла, щоб я пішов. Це було єдине можливе рішення. Ми втекли в Лондон, але від реальності втекти ми не могли. Мені довелося дивитися, як тоне моя власна мама. Тоне через мене. Знаєш, як воно — жити з провиною? Знаєш, Маріон? Тобі б не сподобалося. І ти не хочеш мене вбивати саме тому. Це ж Гендріх, так? Це він сказав тобі мене вбити? Він тебе знайшов та промив тобі мізки? Бо саме цим він займається — промиває людям мізки. Знаю, він уміє бути переконливим. Він живе вже майже тисячу років та добре вміє маніпулювати людьми.

— Ти ніколи не хотів мене. Ти ж сам сказав це Гендріху. Ти ніколи не хотів бути батьком.

Мій шок досягає апогею. Гендріх знайшов Маріон і не сказав мені. Єдину річ, яку я так відчайдушно хотів знати, — де вона, — він приховав. Цікаво, і давно ми вже в одній організації, не знаючи про це?

Я глибоко вдихаю, щоб заговорити знову.

— Ні, це неправда. Маріон, послухай мене, я шукав тебе. Будь ласка, послухай… Коли… Як… Коли?

Вона не опускає пістолет. Я борюся з бажанням схопити її за руку. Але це моя дочка, це Маріон — це вона, це її мені не вистачало. І я можу з нею говорити. Якщо зміг Гендріх, зможу і я.

— Ти шукав мене, бо я єдина у цьому світі людина, яка про тебе знає і якій ти не довіряєш. Тобі було начхати на мене. Ти мене століттями не бачив. Ти просто хотів безпеки, тому і попросив організацію мене знайти та позбавитися мене.

— Усе абсолютно навпаки.

— Я бачила листа, якого ти написав Гендріху багато років тому.

— Якого ще листа?

— Листа. Твій почерк. Конверт. Я бачила, що ти написав. Я бачила умови твого долучення до організації. Той лист просто вбив мене. Я мало не збожеволіла! Депресія! Панічні атаки! Психоз! Чого у мене тільки не було, коли я дізналася, що мій власний батько, якого я любила понад усе на світі, хоче моєї смерті! Я теж хотіла тебе знайти. Ти був для мене причиною жити далі. І потім я дізнаюся, що ти хотів мене вбити. Тож я нічого тобі не винна, тату.

Вона плаче. Обличчя у неї наче сталь, але вона плаче. Я так її люблю, що ті сльози мені як водоспади. Я хочу, щоб усе було добре. Я хочу, щоб вона знала, що все може бути добре.

— Гендріх бреше. Це підробка. Він часто примушує людей брехати. Іноді задля нашого блага, іноді навпаки. У нього є зв’язки та гроші. Він розбагатів на тюльпановій манії й відтоді лише примножує свої багатства.

— Аґнес це підтвердила. Аґнес сказала, що це правда, що це через мене тобі довелося піти і що ти ненавидів мене за це. Ти бісів виродок!

— Я ніколи в житті не казав, що ненавиджу тебе. Аґнес уже так глибоко у його кулаці, що й світу білого не бачить. Маріон, я люблю тебе. Так, я не ідеал. І батьком я був не найкращим. Але я завжди тебе любив. І завжди шукав. Завжди, Маріон. Ти була неймовірною дитиною! Я все життя шукав тебе та сумував за тобою.

Згадується, як вона сидить біля вікна, щоб у останніх променях світла дочитати «Королеву фей». Як вона сидить у ліжку та грає на сопілці, старанно завчаючи ноти.

Вона й досі плаче, але пістолета не опускає.

— Ти обіцяв повернутися. І не повернувся.

— Знаю. Я знаю. Але я був небезпечний для вас. Пам’ятаєш, як на наших дверях шкрябали слова та символи? Пам’ятаєш мисливця на відьом? Плітки? Ти знала, що відбувається. І знала, що сталося з моєю матір’ю. Я був джерелом проблем для вас і мав піти. Так само, як і ти.

Вона міцно заплющила очі, наче намагалася стиснути обличчя в кулак.

— Який же ти покидьок!

Я б легко міг схопити пістолет, але я цього не роблю.

Століттями вона залишалася єдиним сенсом мого