Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

опритомнів і побачив тринадцять тварюк, які не допомогли. – Витерши з носа кров, заговорив Ніколас. – Я їх звав, а вони тікали. Просто сіли в автобус і поїхали. Вони поспішали встигнути у свій аеропорт, і ним не було справи на те, що сталося з вини їх водія. Я закрив очі і втратив свідомість. У мене був перелом тазу і втрата зору. Я з машини вилетів інвалідом. Пройшов час і зір відновилося, все відновилося, але я ні. Тіло живе, а душі немає.

Лангре просто слухав. Для будь-якого слідчого дуже цікавою є розповідь підозрюваного. Він, як майстер складав мозаїку і у результаті хотів побачити картину і зрозуміти, що всі частини виявилися на своєму місці. Він вже знав цю історію, але знав по-своєму.

– Мої батьки померли. Спочатку батько, відразу за ним мати. Вона не змогла без нього жити. І я залишився сам. Я дванадцять років пив. Я хотів до них. Я спеціально напивався і чіплявся до людей, щоб мене били. Але ось накласти на себе руки я не наважувався. А рани і синці гоїлися на мені, як на собаці. І я знову пив і все повторювалося. В мене було бажання померти. Дванадцять років без мети. Без сенсу життя. Але все змінилося! Якщо б я продовжував так жити, то не став би тим, ким є зараз.

Він важко видихнув і продовжив:

– Ось що змінилося. Це сталося зі мною три роки тому. В мене закінчилися батьківські гроші. Я все витратив, пропив. Кілька днів не їв і не спав. – Вже емоційніше розповідав Ніколас, приковувавши увагу оточення до своєї історії. – Я стояв на зупинці в навушниках, і тут несподівано перестала грати музика. Не встиг я дотягнутися до кишені, щоб знову її включити, як вона знову заграла. Але в цю секунду, поки вона не грала, в вухах стрельнуло і неначе струмом ударило. Я не особливо звернув на це увагу і просто протер навушники.

Під'їхав автобус, я сів у нього і доїхав до своєї зупинки. Вийшовши з автобуса, я побачив на протилежній стороні вулиці чоловіка з великими чорними вусами, в білому халаті. Він стояв і пильно дивився на мене. Я мигцем глянув на нього і пішов у своїх справах. І почалося. Я почав бачити цю людину щодня – на зупинках, в метро, просто на вулиці. Я завжди його бачив в таких випадках, коли просто не міг до нього підійти.

В метро на зустрічному ескалаторі, на пероні, коли потяг вже від'їжджає із станції, я підходжу до будівлі, а він на мене з вікна дивиться, ну і так далі. І в всіх випадках я ніяк не міг до нього наблизитися.

Так тривало одинадцять днів. І ось я побачив його в черговий раз, – їхав я в трамваї, а він стоїть на вулиці і дивиться на мене в вікно. Я не витримав і закричав водієві:

– Зупиніть, мені терміново треба вийти!

Хоч там і не було зупинки, водій зупинився. Не зводячи очей з чоловіка, я йшов прямо до нього. Він, як і раніше спокійно стояв і дивився на мене. Я підійшов до нього і запитав:

– Що тобі від мене потрібно?

У відповідь він спокійно взяв мене за руку, і почав говорити:

– Ну, молодець, давай тепер прокидайся.

Я не знав, що робити, і був у ступорі. А він продовжував:

– Прокидайся! Подивися навкруги, хіба ти не бачиш, де ти?

Я почав озиратися і раптом, немов щось у голові клацнуло. Я закричав, сіпнувся і прокинувся на лікарняному ліжку. Виявляється, на зупинці мене і ще трьох людей, збив автомобіль, і я впав у кому. Все, що зі мною відбувалося, було маренням травмованого мозку. А цей чоловік у білому халаті, якого я постійно бачив, виявився моїм лікарем. До речі, в реальності пройшло всього шість днів, а не одинадцять.

Ловець Снів з кров'ю на обличчі стояв в оточенні Ганни, Лангре, Стажера, офіцера місцевої поліції і інших. Їх холодні погляди пронизували його наскрізь. Тільки погляд Ганни виражав глибоку печаль і співчуття. Він продовжив:

– Коли я повністю прийшов до тями, я розповів лікареві про це. Він спокійно мене вислухав і сказав, що не варто звертати на це уваги, що через струс, мозок людини здатний видавати і не такі фокуси.

Після того випадку пройшло вже три роки, але мене переслідує нав'язлива ідея, що я досі "там". Ну, або "тут", не знаю, як це пояснити.

Саме тоді я і згадав в деталях аварію дванадцятирічної давності. А лікар, з яким ми стали добрими друзями, допоміг зібрати інформацію про пасажирів того автобуса. Тринадцять чоловік, які нам не допомогли і прийняли одноголосне рішення втекти з місця злочину. Моїм батькам можна було б допомогти і батько вижив би, а водій автобуса – Алекс Крамер, отримав би умовний термін. Але вони цього не зробили, адже запізнилися б по своїх маршрутах.

Тринадцять брехливих, боязких тварюк, кожен з яких, перед сном бачить наш перевернутий автомобіль. – Останні слова він вимовив дуже чітко.

– Тоді я зрозумів, що втрачати вже нічого, і набув нового сенсу. Того дня Ніколас Романов став Ловцем Снів і вільним художником Алексом Крамером. Я знайшов тринадцять прізвищ, тринадцять адрес, тринадцять чоловік, які вчинили таке зло. Але не єдиного доказу. Звідси і записки до картин, які, між іншим, зроблені по їх фотографіях в Петербурзі.

"Я знаю, що ви зробили тринадцять років тому. Інші вже призналися. Поліція вже їде за тобою" Алекс Крамер.

– Стільки років ти носив це в собі! – З болем сказала Ганна. – Хіба тобі не вистачило часу, щоб пробачити?

– Ні. Час може і лікує, але шрами залишаються. – Відповів їй Ніколас. – Потерпілі багато разів просили правоохоронців вжити заходи до розшуку і затримання Алекса Крамера. Хто тепер винен? Як пояснили в судовій колегії в кримінальних справах Верховного суду, здійснення злочину, за який передбачено пожиттєве ув'язнення, свідчить про його високу громадську небезпеку, тому відносно його застосовуються інші правила, що не стосуються термінів давності.

Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин.

Ловець закінчив і настало мовчання. Знову життя показало свої сюрпризи. Мотиви людей не завжди зрозумілі з першого погляду і їх вчинки можуть бути мотивовані, як амбіціями, так і ненавистю. Крамер чув кожне слово, сказане Ніколасом і не зміг промовчати.

Голос його тремтів. У горлі стояв ком, і він часто запинався. Ніколас дивився на нього, не кліпаючи, поглядом спопеляючим