Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

то в Очакові включала Добруджу, Буджак із містами Кілія та Ак-Керман (нині Білгород-Дністровський), місто Бендер (сучасні Бендери), а також степи між Дністром та Дніпром.

До союзних османам держав належала Молдавія (в османських джерелах вона іменувалася Богдан), а також Семиграддя (інші назви — Трансільванія, Ерделі), до складу яких входили деякі українські етнічні території.

Значні терени сучасної України займало Кримське ханство, яке вважалося васальною державою османів. Це була кочова держава, залишок Золотої Орди. Самі ж кримські правителі вважалися наступниками золотоординських ханів-Чінгісідів. Ханство охоплювало степову частину Криму, деякі землі нинішньої Лівобережної України і Черкесію на Північному Кавказі. Також кримському хану підпорядковувалися тюркські племена, що кочували на теренах еялету Силістрії (Очакова).

Незважаючи на цивілізаційний кордон між «Європою» й османським світом і на ту жорстку конфронтацію, яка була тут, все ж можна говорити про певну взаємодію між «цивілізаційними супротивниками». Наприклад, українські козаки брали участь у воєнно-політичній боротьбі, яка велася в Молдавії та Кримському ханстві. Своєю чергою, були такі татари, що покозачувалися, приймали християнство й «ставали українцями». Деякі козацькі старшинські роди (наприклад, Кочубеї) були тюркського походження. А в побуті й культурі українських козаків зустрічаємо чимало тюркських елементів[411].

Козацькі справи, за великим рахунком, мало цікавили османських можновладців. Це й не дивно. Козаки жили на погано освоєних степових землях. Завойовувати їх османам не було сенсу. Тобто українське козацтво нібито знаходилося на маргінесі їхніх зацікавлень.

Запорожці на чайках біля берегів Кафи

Правда, козаки для османських правителів створювали певні проблеми. По-перше, як уже зазначалося, втручалися в справи Кримського ханства та Молдавії — і далеко не завжди так, як це хотілося б османам. По-друге, нерідко вони чинили напади на згадувані турецькі провінції в Північному Причорномор’ї. І хоча ці напади мали на меті не завоювання, а звичайний грабунок, вони дезорганізовували життя на цих землях. По-третє, козаки неодноразово були союзниками військ Речі Посполитої, допомагали їм у війнах з татарами й турками (чи не найяскравіший приклад у цьому плані — Хотинська битва 1621 р.). І, нарешті, по-четверте, козаки здійснювали походи Чорним морем, загрожуючи турецьким містам і навіть столиці Османської імперії. Це становило серйозну загрозу для османів. Адже ті вважали Чорне море своїм внутрішнім морем. Торгові комунікації цією акваторією для них були дуже важливими. Турецький дослідник Галіль Іналджик зазначав з цього приводу: «Чорноморська торгівля була однією з найважливіших галузей османської економіки і тривалий час не мала конкуренції з іноземцями. Оскільки османці контролювали Дарданелли, їм було легко усунути з торгівлі у Причорномор’ї італійців і, як Єгипет та Сирію, розвивати цей регіон як складову частину загальноімперської економіки. Продовольче постачання Стамбула та цілого регіону Егейського моря пшеницею, рибою, олією та сіллю, з давніх давен здійснювалося з Північного Причорномор’я»[412]. Козаки ж своїми морськими походами заважали туркам займатися торгівлею в Чорноморському басейні.

Османським правителям важливо було зберегти свою військово-політичну й торгову монополію на Чорному морі. Для цього бажано було б нейтралізувати козаків, а ще краще — зробити їх союзниками в боротьбі проти Речі Посполитої.

Повстання під проводом Хмельницького якраз вписувалося в цю стратегію. Тому до цієї події османські й кримсько-татарські політики, а, відповідно, й хроністи виявляли інтерес.

Якщо вести мову про останніх, то передусім варто відзначити твір турецького літописця Мустафи Наїми (1655–1716) «Гусейнові сади у викладі подій Сходу та Заходу». Є в ньому низка фрагментів, у яких говориться і про саме повстання, і про його провідника.

Цей твір вважається одним із шедеврів османського літописання. Його автор, маючи хорошу освіту, працював на різних чиновницьких посадах у імперії. Ймовірно, основна частина цього історичного наративу була створена в 1698–1704 рр. Праця присвячувалася візиреві Амказаду Гусейн-паші (звідси й така її назва). У книзі розглядаються події у період з 1591 по 1660 рік. Тобто охоплюють вони й період Хмельниччини. Правда, автор не був її свідком, а писав про неї на основі документів та розповідей. Звісно, повністю довіряти Мустафі Наїмі, коли він говорить про українські справи, не варто. Але літописець подає інформацію, яка змушує з іншого кута зору поглянути на історію України.

Так, у «Гусейнових садах...» зустрічаємо цікаве пояснення причин козацького повстання під проводом Хмельницького. Сказано, що польський король послав козаків воювати до Задри (сучасне місто Задар у Хорватії), щоб допомогти венеціанцям у війні з турками. Козакам за це не заплатили, не вислали й провіанту. Зате їм чинили всілякі свавілля й стягували незаконні податки. Після цього козаки відмовилися від польського підданства й прислали до кримського хана двох своїх представників, які сказали йому: «Ми цілковито порвали зв’язок із Ляхом, тепер хочемо душею й тілом послужити на благо ісламській вірі в походах, які нам випадуть на долю з вами, і просимо взяти заручників та схвалити укладення угоди про згаданий мир»[413].

Є в творі Мустафи Наїми сенсаційний фрагмент, який оповідає про навернення Хмельницького в іслам.

Літописець оповідає, як у 1652 р. до муфтія Османської держави прибув гонець із козацького краю:

«Упродовж цього місяця [мугаррема] (1–30 грудня 1652 р.) до муфтія (шейхюльіслама) прийшов лист од козацького гетьмана; особа, що доправила його, стверджувала:

«З гетьманом я особисто вів мову; відкрив він мені свою душевну таємницю. Попервах невільник в одного з завідувачів Адміралтейства, який мешкав у [стамбульській] дільниці Касим Паша, путящий, дужий і кмітливий козак, він знайшов нагоду, щоб утекти до власної країни, при тому намовивши піти із собою ще кількох бранців. Сам за походженням з чересел якоїсь великої свині, діставшись [додому], завдяки своїй пригожості став гетьманом. Одначе в минулому, в невільництві сумному, він навернувся в Іслам, і любов до віри Мугаммеда поселилася в його серці, тож оперезався він щирим бажанням догоджати Державі та вірі, однак мовлячи: «Послужу [Державі та вірі] силою проклятих», не зізнаючись про свій Іслам тим, що були під його орудою, козацтвом пильно користав. Потому повідомивши ханові про свої обставини, він зустрівся з ним; коли ж хан не повірив, то виконав разом із ним вечірній намаз, відтак продекламував високославний могутній Коран; і отоді хан повірив; але після того підлеглі