Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Але така вже була Довбушева доля, що відразу втягала його в якийсь переступ. Бо молодість його так несла, сила гуляла й гула, наче весняна вода. Брами в скелях пробивала. Але й замулювала дорогу, ніби намулом із розбитих скель.

Коли Довбуш прийшов на полонину, вийшов до нього зі злим словом недобрий і неотесаний ватаг, панський слуга. Не терпів Олекси, ще й звик потручати і зневажати підлеглих. Він злився, що Довбуш не попередив його, коли пішов з полонини, вважаючи, що молодик вже надто знахабнів. Нагримав на нього і вгатив якимось патиком, що потрапив під руку.

Але вмить ватаг із жахом зрозумів, що це не підліток Олекса стоїть перед ним, а міцний чоловік. Голова йому пішла обертом, і тоді він був покараний за все. Довбуш не цінував самого життя більше, як на гріш, ні свого, ні чужого. Тож ухопив ватага, панського слугу, і гримнув ним об стіну колиби так сильно, що тому на місці настала смерть. Пастухи, вражені таким нечуваним на полонині вчинком – порушенням полонинського закону і самим убивством, – познімали капелюхи і почали молитися над тілом ватага, косо й зі страхом поглядаючи на Довбуша. А потім сновигали, сонно і мляво, цілий день, не вигнавши отари, не працюючи, не знаючи, що робити.

Тим часом Довбуш узяв трембіту, вийшов надвір, на полонину Кізю, туди, де тепер стоїть верхня стая. Там нагромадження кам’яних стін утворюють щось подібне на величезну фортецю у формі котла. Води з Кізьої стікають трьома білими водоспадами, а внизу, у котлі, пливучи кількома потоками, тонуть у мохах і шуварах, тихо гомонять і муркочуть. Там Довбуш став під скелями і подув у трембіту на повні груди – велетенські груди – осінній сигнал розлучення стад.

Було то таке потужне голосіння трембіти, линув такий сильний і сумний мотив розлучення, якого ще не бувало. Далекі колиби десь аж на Костричі, здивовані цим невідповідним навесні сигналом, налякані неперервною грою, посилали трембітами знаки запитання. Уже і сонце сідало за верхами, розливалося золотим і кривавим тлом, стелилися сині сутінки, а гра трембіти тривала, текла далі, поширювалася, наче відблиски сонячної пожежі, сурмила тривогу і сповіщала розлучення. Розлучення з полонинським світом, зі спокоєм праці та ґаздування. І погрожувало, гриміло у небеса тонами переможної фанфари, гострими, як пориви вітру. Навіть у далеких оселях і хатах ґазди чули той знак, те ненастанне грання.

«Чути, що грає відважний пастух, – казали, – з велетенських грудей таке гучить! Велика справа або якесь нещастя нас кличе. Спішімо!»

Настала ніч, тож Довбуш поскладав під скелею купу стовбурів жерепу і розпалив велику ватру.

А звідусіль із полонин та осель люди поспішали до Кізьої полонини, керуючись ватрою і голосом трембіти. А Довбушева трембіта грала, заводила, гриміла, наче палала загравою звуку – грізною, цілу ніч аж до ранку – доти, доки полонина не заповнилася людьми. Вражені й здивовані люди дивилися на молодого козарика-велетня, який зміг розбудити і скликати на сполох усі гори.

Уже викотилося ген здалека, з-за Писаного Каменя, полум’яне сонце.

Тоді Довбуш наказав розлучати і забирати стада. Усю свою худобу він віддав бідарям. А на прощання промовив ґречно, доброзичливо, люб’язно таке:

– Слухайте, браття милі, побратими сердечні, ґазди гідні! Не дивіться, що це молодик вам каже. Я вже не Олекса-козарик. Я Довбуш.

Ще не почалося моє ґаздування, а вже закінчилося. Відтепер на Козій більше не буде панської полонини. І слуг панських не буде, тільки Довбушева садиба й дідизна. І всі скарби скельні, полонинські – усе це мені віддано у спадщину.

Але не для себе я хочу скарбів. І слави не для себе. Іду розбити ваші кайдани, помститися за ваші кривди. Усьому бідацькому людові долю дати – великий світ відкрити. Ніхто мене не стримає. Ніхто мене не переможе, хіба я сам себе. Ось мій топір громовий, що може скелі рубати. Хто хоче, кого несе охота молодецька, хай пристає до мене, буде мені товаришем. Та коли – пам’ятайте! – знову почуєте цей голос трембіти, знайте: це Довбуш кличе.

Тоді і ви все полишайте! Вирушайте! Привітати той день, коли вже не буде бідних, не буде нещасних. Усміхом розквітнуть усі лиця, всі гори, мов яблуневий ліс.

Так віки тому казав Довбуш молоденький там високо поміж скелями. Так його слова розійшлися горами. Так живуть донині, грають, мов луна трембіти, палають, як сонячне сяйво.

Коли вже вирушили стада і людські натовпи, прийшов на полонину березівський хлопець із сумною вістю для Довбуша: що брат Довбуша, який служив десь далеко у війську, не зміг дочекатися повернення у гори і вкоротив собі віку. Довбуш, сповнений обурення й жалю, вмить злетів із полонини, наче йому земля горіла під ногами, – сильний і легкий, мов птах. Прудкі ноги долали берди і потоки, ніби мали крила. Над тонким, як у дівчини, станом гойдалися могутні Довбушеві плечі. Сталеві очі метали стріли гніву, а хвилясте волосся тріпотіло на вітрі, немов грозові хмари над долами.

Він поспішав у долину до пана барона, щоб відплатити за брата. А дорогою, вже на долах, зустрів почорнілого від бруду бідняка, обдертого, напівголого, вдягненого в латане лахміття. То був молодий Іванчик Рахівський, перший і найвірніший товариш Довбуша. Довбуш наказав бабам його вмити, одягнути, і разом з ним та з допомогою заляканих слуг вони напали на двір пана барона.

Іноді народна вість милується описами цього нападу і поєдинку з паном-силачем. Хоча версії є різні. У горах мало про це розповідають, на долах – частіше і в багатьох варіантах. Деякі оповіді навіть умисно перебільшують жорстокість Довбуша. Тільки в цьому єдиному випадку. Бо вперше сталося таке, що в дикий і звірячий спосіб було втоптано в багнюку приниження і знищено – Пана. Бо людина не хоче весь час бути маленькою і бідною, хай навіть справедливою та гідною співчуття. Вона воліє бути жорстокою і злою, показувати себе сильною. Тим паче людина молода.

Отож розповідають, що, поваливши пана і зв’язавши його з допомогою Рахівського, молодий Довбуш, нестямний від помсти і жалю, почав його мучити й катувати, щоби насититися помстою. Як навіжений, рубав він пана, мов лісову колоду, і все запитував: «А чи болить, пане?» Пан стогнав і ледве відповідав: «Ой, болить, болить». «Бачиш, отак мене серце болить за моїм братом», – мовив Довбуш. І плакав Довбуш за братом жалісно, як дитина, а пан, покалічений і