Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Але того літа орли не з’явилися.

Аж наступної весни, як тільки закінчився полонинський похід, коли врешті розпалили живу ватру, почув Олекса десь далеко за полониною квиління і клекотіння. Здалека із-за Ґутина, ледь помітні, летіли чотири орли. Кружляли над кожною полониною, над лісами та зворами, ніби чогось шукали, повертали, знову кружляли й повільно, далі описуючи кола, летіли у бік Черемоша. Олекса засміявся тихо сам до себе, вмить зібрався, полишив усе і помчав униз до Бистреця, поспішаючи вздовж Черемошу до хребтів Критної.

Тим часом зібралися хмари, і потоками полилися перші щедрі весняні зливи. Загриміло одночасно зі всіх сторін. Хмари йшли із заходу, півдня та сходу, ніби крилаті війська зіткнулися над горами. Орли летіли за течією Черемоша і зникли десь над Ясеновом, на Писаному Камені. Полонини вкрилися туманами і плащами дощу. А птах сльотенник монотонно свистів і стогнав у лісах, видаючи звук – як і тепер це робить, – наче помпував воду з глибоких хмарних криниць.

Олекса перечекав найгіршу хмару в яскині високо на Синицях. А коли сходив до Черемоша, то вже згори почув, як гудуть води, що піднялися страхітливою весняною повінню, побачив, що через ріку, яка так розлилася, перейти неможливо. Вже на світаннім, виснажений, він заснув на мохові, що встеляв кам’яне ложе на схилі Синиці над поворотом Черемоша у Криворівні. І тоді почув, що співали хори хвиль.

Це було великою таємницею Довбуша, про що йому співали хвилі. Але нині йому вже ніщо не загрожує, і про це можна без побоювань розповісти світові.

Наче неприборкані коні, готові все потоптати, іржали й реготали хвилі. Гойдалися, підскакували, бризкали білою піною, свистали, гуділи. Бавилися луною, підкидали її вгору і співали.

«Розбити, змолоти на річковий пил, рознести, знести загати, скелі, ліси!

Бачиш – он стирчить скеля? Підстав плече, хвиле-сестричко, підмулимо глибоко. Бий, гримни каменем у хвилі!

Слава тобі, сестро, неспутана, танцююча! Лети далі, гуляй завзято!

Там на схилах розрісся ліс. Укорінився на скелях, вистрілив угору, обгородився колодами, заховав їх у мохах. Посуває нас із прадавніх веселих дідизн. Братчику, поточку Синій, відірви схил від скель, в’їдайся, отак!

І от – уже хитається схил, тріщить ліс, падають колоди велетенських дерев.

Гуляймо, сестри і брати, гасаймо!

Несіть його, розносьте, роздовбуйте! Танцюйте на трупах лісу!»

Олекса прокинувся. Хори стихли. І тільки коні гонитви хвиль гуділи, гриміли копитами, гналися, витоптували.

Потім, задрімавши, він почув у хорах стогони. До нього наближалися хвилі стогонів. Тими хвилями були змарнілі, посинілі, пожовклі й почорнілі жінки з розпущеним волоссям і зів’ялими трупиками дітей. Тримали їх, наче якісь шмати, перекинувши через руки. З-під їхніх сердець сочилися краплі крові. Вони дивилися, випалювали полум’яними очима, боляче свердлили поглядом серце. Шарпали його за волосся руками з довгими пазурами, виривали клапті з його одежі, рвали шкіру з тіла, подаючи руками божевільні знаки.

«Ходи, плинь!

Нищити, догнати, розбити, схопити!

Вишуміти наші муки, знищити! Утопити їх, розшарпати, роздерти!»

Олексі серце стискалося, коли він знову прокинувся. Його не покидало видіння – обличчя нещасних злиденних матерів, що заходились криком.

Хвилі мчали далі, гуркотіли, галопували – весь час інші, незнані, незрозумілі.

І зійшло велике сонце, запалала свята небесна ватра далеко над Писаним Каменем. Стало тепліше.

Тоді Довбуш уже глибоко заснув у мохах. І побачив далекозорим оком обшир степів. Пливучи за течією разом із хвилями, він бачив, як ріки впадають у Дунай. Як пливуть води до веселкового моря. І почув радісний хор, грайливий ритм походу хвиль. То верховинське плем’я серед танцю хвиль, на верхівках хвиль, під звуки тисячі цимбалів та флояр, під пісню трембіти йшло-пливло із хвилями до моря. За ним тисячами дараб пливли інші племена, погожі й гідні. А десь над морем виблискували золотом вежі міст та замків. Відчинялися комори і скарбниці. І на всіх землях від Чорногори аж до степів і моря бриніли співами, музикою й вигуками на честь Сонечка, лиця Божого. Було видно навіть блакитні шляхи до святих рахманів.

Прокинувся Довбуш уже іншим, не таким, яким був досі. Він уже розумів знаки хору хвиль. Ударив барткою об скелю:

«Зібрати, згромадити загони хвиль! Розбити скелі, греблі та кайдани!

Здобути закляті скарби. Зцілити від нужди. Вирвати народ із мук, із пекельної катівні.

І розпростерти народи, мов крила в обидва боки – до гір і до моря».

Довбуш ліг на мох і мріяв у дрімоті.

Запровадити лад і верховинську правду. Не буде там іншого слова, крім чемного і приязного. Бо зле слово, як зерно змія, сіє нещастя і злочини.

Коли води трохи спали, Довбуш переправився й рушив до Писаного Каменя шукати те місце, де орли заховалися від грози та повені. А коли туди прийшов, побачив, що на краю прірви лежить важкий двосічний старожитній топір, вирваний зі скелі водами й потоками. Довбуш знав, що це був подарунок орлів, про який казав старенький, і що цей топір визначає його долю.

Коли він уже вертався з топором уздовж Черемоша на полонини, побачив здалека, як, шкутильгаючи й опираючись на патерицю, іде старий пожовклий дідусь. Він уже все знав і задоволено хихотів, мружачи очі та киваючи головою на обидва боки.

– Тепер, коли ти вже все знаєш і все маєш, дамо тобі силу велетенську.

Сказав Довбушеві розстебнути сорочку і, розрізавши йому шкіру на плечі, засунув під шкіру пахуче зілля – таке, яке можна побачити тільки з гнізда дятла, коли той сидить на яйцях. І відразу зашив йому шкіру в тому місці.

Коли соки з дивного зілля увійшли в жили Довбуша, він відчув у собі силу, здатну перевернути і змінити світ.

Дідуган хихотів і радувався, мов дитина, повільно крокуючи біля молодика. А як переправилися на другий берег, сіли на камені над рікою. Тоді Довбуш, стаючи на шлях лісової людини, сповідався старому. Дідусь посміхався до нього, а потім його вицвілі й вимиті роками очі розширилися, посмутнішали й затуманилися ще більше.

– Можна прищепити людині зілля та силу велетнів, але ще такого не бувало, щоб прищепити комусь у кров чужу пораду. Прошу тебе, братчику, сердечно! Не водися з жінками, якщо хочеш, аби тобі велике сонце сяяло! І крові не проливай, хіба що стільки, скільки знахар пролити мусить. Не дай себе підкорити ненависті й помсті! Бо здоров’я для світу і приязнь, а не кров, має принести наш рід бідарський, рахманний рід.

І Довбуш повернувся на полонину, щоб сказати людям, що він іде геть, щоб роздати бідним