Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

такій висоті, як тут, на ялини нечасто натрапиш.

Вона постукує ручкою по підборіддю.

— Гм. Ніколи про це не думала.

Складається враження, що Ґрем звикла все добряче обдумувати, тож я подумки роблю нотатку — «не мудрувати».

— Гадаю, річ у ґрунті. Все це — льодовикова заплава. Верхній шар добре годиться для сільського господарства, та це лише кілька футів углиб, а далі там суцільний камінь.

— Тоді ви й побачили автівки?

— Так. Дуже багато. Це видавалося дивним. Я записав моделі, марки й порівняв їх зі списком автомобілів, що належали зниклим безвісти в 1980-х.

— І ви гадаєте, що це пов’язано з нещодавно відкопаними тілами?

— Так. На них схожі сліди від кігтів. Мені сказали, що у притулку Лейнів дитина отримала такі самі рубці, тож я поїхав дізнатися.

Ґрем відкидається на стільці й оцінно дивиться на мене.

— Оце так стрибок у розслідуванні.

— Одна з жертв у Куґар-Крику дістала схожі рани. Мені здалося, що це варто уваги.

— І це самі, без сторонньої допомоги...

Тон, яким вона це вимовляє, видається трохи поблажливим.

— Скажімо так: інші органи, до яких я звертався, діяли значно менш активно.

— Цілком імовірно. Не скажу, що я краща. У мене тут цілий стос рапортів, що з кожним днем лише росте.

— Розумію. Та ми говоримо про вбивство.

— І я ставлюся до цього абсолютно серйозно.

Ґрем бере рацію.

— Це 163-й. Є хтось біля 30-го шосе та Гарріс-Роуд? Прийом.

— Привіт, Ґрем, — відповідає чоловік. — Фінлі хвилин за десять їзди звідти.

— Можеш мене з ним з’єднати?

За кілька секунд долинає старший голос.

— Фінлі на зв’язку. Прийом.

— Привіт, Фіне. Це Ґрем. У мене тут свідок із цікавою зачіпкою. Можеш навідатись на Гарріс, 848 і перевірити автомобілі за будинком? Вони, ймовірно, крадені. Спитай власницю, чи можна провести обшук. Якщо ні, дізнаємось у шерифа, що робити далі.

— Звісно. Це будинок Лейнів, правильно?

— Так точно.

— Та жіночка щось не дуже підходить під типаж.

— Може, хтось із прийомних дітей.

— Прийомних дітей? Я гадав, вона живе сама.

— Це давня історія.

— Зрозумів.

Ґрем повертається до мене.

— Побачимо, що йому вдасться знайти. Якщо власниця не дасть нам провести обшук, спробуємо отримати ордер. У такому разі вам доведеться поговорити з шерифом.

— Буду радий допомогти.

— Отже, ви гадаєте, що один з прийомних синів і вбив усіх тих дівчат?

— Я б сказав, тут є певний зв’язок. Останньою краплею стали ті машини.

Позаяк Ґрем бодай трохи знається на теорії і досі не запроторила мене до камери й не випхала за поріг, я наважуюся піти трохи далі.

— Можете дістати список прийомних дітей, що жили там?

— Для цього доведеться звернутися до соцслужб.

Вона дивиться на годинник.

— Хоча... може, й справді не завадить проявити ініціативу.

Ґрем бере слухавку робочого телефону й набирає номер.

— Привіт, Бонні, це Ґрем з відділу шерифа округу Пуатьє. Хотіла б отримати відомості про пару прийомних батьків з кінця 1970-х та початку 1980-х... ага... Гелена?.. Можеш електронкою? Ні?.. Що ж, якщо тобі нескладно, може, попросиш, нехай дістануть їх, і відкладеш для мене? У департаменту є з ними зв’язок.

Вона кладе слухавку й знизує плечима.

— Ось так у мене й минає по півдня — прошу про речі, які мала б знаходити за мить. Моя подруга зателефонує до Гелени, вони переглянуть записи. Якщо ваша історія вигорить, ми зможемо копнути трохи глибше.

Я не сумніваюся, що моя історія вигорить. Убивця жодним чином не зможе прибрати стільки машин за ніч, не лишивши слідів.

Її рація оживає від термінового повідомлення диспетчера.

— Усім вільним патрулям: пожежа на Гарріс-Роуд, 848!

Ми з Ґрем шоковано підводимо погляди. Її реакція значно стриманіша за мою.

Тріщить її рація.

— Ґрем, це Фін. Той свідок ще з тобою?

— Сидить прямо переді мною.

— О котрій, він каже, поїхав від Лейнів?

— Докторе Крей? — питає вона.

— Минулого вечора. Після того я одразу ж поїхав до лікарні. Можете спитати в них, — відповідаю я.

Ґрем повторює мої слова в рацію.

— Каже, був там учора ввечері. У цей самий час ми також отримали від нього електронного листа.

— Гаразд. Що ж. Дідько. Ліс горить. Здається, пожежа почалася не так давно. Мабуть, тобі також слід приїхати.

Ґрем миттю підскакує.

— Докторе Крей, я маю зачинити підстанцію, та якщо ви зможете затриматися у нашому місті, ви б дуже нам допомогли.

— Звичайно. Без проблем.

Господи. Він підпалив увесь ліс, щоб вони не дісталися до машин. Та яка від цього буде користь?

Очманілий, я йду за Ґрем до дверей і дивлюся, як вона їх замикає.

Коли вона прямує до машини, я чітко чую ще одне повідомлення по рації.

— Прийом, це Фінлі. Я на Гарріс, 848, у нас тут 10-54.

Ґрем розвертається і якусь мить дивиться на мене, стоячи біля дверцят патрульного авто. Її рука нерішуче тягнеться до ручки.

Я силувано киваю.

— Я буду в «Дарсіз», якщо знадоблюся, — кажу я.

— Гаразд. Будьмо на зв’язку, — каже вона, а тоді сідає в авто й від’їжджає.

Я чекаю, доки Ґрем не зникне за рогом, і присідаю, роблячи глибокий вдих. Я здивований, що так довго протримався. Останній виклик по рації викликав у мене напад паніки, і довелося з ним боротися.

Поліційний код 10-54 означає можливий труп.

Убивця не лише затявся унеможливити розслідування щодо автомобілів — він убив місіс Лейн, жінку яка його виховала, і єдину людину яка могла пов’язати його з минулим.

Розділ 67

Підкидьок

Я прямую до «Експлорера», очікуючи, що з-за рогу вилетить Ґрем, на даху її авто миготітимуть сирени, а вона готуватиметься вискочити з машини з пістолетом у руках і наказати мені лягти на тротуар обличчям униз.

Лиш виїхавши на шосе і прямуючи у зворотному напрямку, я нарешті відчуваю щось схоже на полегшення.

Намагаюся обміркувати, що ж сталося після того, як я полишив будинок Лейн. Певно, вбивця хвилювався, що я подамся до поліції, тож спробував приховати свій давно забутий зв’язок із минулим.

Він, мабуть, вирішив, що безпечніше лишити машини в лісі, аніж кудись перевозити. І так, певно, й було. Навіть якби хтось на них набрів, покинутими авто в цих краях мало кого здивуєш. Роздивляючись Google