Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Номерного знака немає ні спереду, ні ззаду, та ще футів за десять я помічаю ще одне авто — «Датсун». Рудий від іржі й також без номерних знаків.

Посвітивши навколо ліхтарем, я розумію, що мене оточують принаймні вісім чи дев’ять інших машин. Кожній не менш як тридцять років, і всі вкриті іржею.

На жодній немає номерного знака. Я відчиняю дверцята деяких машин і перевіряю бардачки, — раптом щось укаже на їх походження, — проте нічого не знаходжу.

Дивно.

Трясця, дуже дивно.

Я роблю знімки на телефон і намагаюся знайти серійні номери автівок. Ті, що на панелі приладів, усі відірвані. Я перевіряю стійки та двигуни — теж нічого.

Чому всі ці машини не мають серійних номерів? Старий Джек влаштував тут стоянку для крадених авто?

Ні.

Вони тут не через це.

Мені перехоплює дихання, коли я розумію, де саме стою.

Лайно.

Щоб я здох.

Слід якомога швидше звідси забиратися.

Це не звалище.

Це його чергове кладовище.

Розділ 65

Брухт

Я маю забиратися звідси. За мить те, що здавалось лише теорією, стало цілковито справжнім. Таємничий прийомний син Лейнів міг бути лише одним із багатьох потенційних підозрюваних, та машини свідчать про інше.

Усі туристи, що зникли в Куґар-Крику, подорожували країною — і як сказала Елізабет, десь же мають зберігатися їхні машини.

Вони й зберігалися.

Він привозив їх сюди.

Я мчу лісом, оминаючи купи іржавого брухту, і намагаюся знайти вихід через ту прогалину в кущах. Чіпляюся ногою об напівзакопаний шмат металу та спотикаюся.

Відчуваю крижаний біль, вперіщуюся ліктем у бокове дзеркало «Тойоти Селіки». Я випростую руку й бачу в шкірі застряглі шматочки скла, а на дверцятах — кров.

Трясця.

Я намагаюся витерти кров рукавом, та лише розмазую по дзеркалу. Крізь дерева помічаю, як на горішньому поверсі загоряється світло. Кепсько. Певно, Лейн мене почула.

До біса ту машину. Я обмотую курткою рану на своїй руці й біжу далі.

Добігаю до краю лісу і мчу межею двору Лейн уздовж огорожі до дороги. Гупаючи ногами по сухій траві, я видаю до біса гучні звуки. Коліном зачіпаю складені у купу дрова, і вони валяться.

Здалеку чути брязкіт дверей, і на краю двору загоряється світло.

— Я знаю, що ти там! — волає Джулі Лейн. А потім каже дещо по-справжньому моторошне: — Почекай, хай він дізнається! Ось тільки діжди!

Я добігаю до гравійної дороги, згорбившись, боячись, що ось-ось отримаю у спину порцію свинцю з дробовика.

Я ледве дихаю, починаю дрижати, в очах темніє. Лайно. Я втратив більше крові, аніж мені здавалося.

Спираюся на стовпчик огорожі, переводжу дух, озираюся. Бачу силует місіс Лейн на ґанку, вона стежить за мною.

Шкутильгаю далі, тримаючись за дерев’яну загорожу, щоб не впасти. Нарешті я відходжу достатньо далеко, щоб вона зникла з поля зору. Не те щоби це мало якесь значення — хоча психологічно все ж має.

Я продовжую йти, хвилюючись, що будь-якої миті зроблю хибний крок і звалюся.

Якось я таки дістаюся «Експлорера». Відімкнувши дверцята, роздивляюся руку у світлі салону: вона залита кров’ю.

Я хочу полишити це прокляте місце, але боюся, що втрачу свідомість за кермом і вріжуся в дерево. Слід подбати про себе просто зараз.

Здоровою рукою відчиняю багажник і дістаю аптечку.

Я примудрився зачепити медіальну підшкірну вену. Щоб зупинити кров, треба накласти джгут на лікоть.

Я витягаю шматок скла і стискаю рану. На щастя, вена не розірвана, лише трохи надрізана, як при невдалому заборі крові. Я сиджу на бампері, чекаю, доки тромбоцити згорнуться і закриють рану зсередини, і не зводжу очей з дороги.

Витягаю з-за пояса пістолет Ґаса і кладу його на землю — на випадок якщо доведеться хапати його поспіхом. Єдина проблема в тому, що я праворукий, а наразі ця рука в мене виведена з ладу.

Терпіння, Тео. Терпіння.

Серцебиття стишується, і кров більше не приливає до кінчиків пальців. Коли я відпускаю вену, рана ще трохи кривавить, та з цим можна впоратись, міцно перев’язавши її.

На всяк випадок поріз має оглянути дворукий лікар, аби впевнитись, що його не треба зашивати.

* * *

За сорок хвилин я сиджу в кімнаті швидкої допомоги в лікарні Фейрфакса й чекаю, доки мене покличуть. Флуоресцентні лампи й запах антисептика дивним чином мене заспокоюють. Наразі це єдині речі в цілому світі, здатні мене розслабити.

Бинт у мене на руці набув яскраво-червоного забарвлення, і по ній знову цівкою тече кров. Хотілося б сказати щось жіночці з реєстратури, та, певен, я ще маю кілька пінт[32], перш ніж ситуація стане справді критичною.

Є дещо, що хвилює мене більше за занімілу руку. Це підтвердження моїх підозр.

Сидячи тут, стікаючи кров’ю, я лівою рукою гортаю в телефоні все, що вдалося знайти про зниклих безвісти в Куґар-Крику.

Шість автомобілів, що їх я бачив у лісі, були тих самих марок, моделей і кольорів, що й машини, які належали зниклим.

Це він.

Це справді він.

Я пишу текстове повідомлення й надсилаю до поліції Ред-Гука та лікарці Мід. Зазначаю адресу садиби Лейнів, список машин і те, як вони пов’язані з Сарою та іншими вбивствами.

Маючи ці дані, можна буде отримати імена тих, хто там жив, а отже — і його ім’я.

Я натискаю «Надіслати», і мене накриває хвиля полегшення, що водночас може бути й ейфорією від втрати свідомості.

Розділ 66

Алібі

Регіональна підстанція шерифа округу Пуатьє у Ред-Гуку — це маленька будівля впритул до місцевого поштамту. Стіни завішані брошурами й оголошеннями. За маленькою стійкою розташовані два столи, а решта станції схована за металевими броньованими дверима, де, як я розумію, розташована камера утримання або сейф.

Сержантка Ґрем, поліціянтка з серйозним виразом обличчя, яке в іншому випадку дружньо всміхалося б, робить нотатки, слухаючи, як я вийшов на будинок Лейнів і знайшов машини.

Я мусив дещо змінити історію, чи, точніше, приховати кілька деталей, позаяк явно порушив закон.

— Коли я постукав, ніхто не відповів. Тож я пішов на задній двір глянути, чи не там місіс Лейн.

— Ви мали на це дозвіл?

— Ми говорили телефоном. Вона сказала, що я можу заїхати.

Частково це правда, от тільки пізніше вона наказала мені забиратися під три чорти.

Ґрем робить украй стислі, крихітні записи.

— Тоді ви й знайшли автівки?

— Я побачив ліс і вирішив краще роздивитися.

— Навіщо?

— Я біолог. На