Свидницький А. П. - Оповідання та нариси, Свидницький А. П.

- А як ми будем просити, що перестаньте, то послухаєте?

- Добре-добре! тільки розповийте; бо мені вже руки й ноги задеревеніли.

Розповили її, а вона й потяглась: «А-а-а!»

- Росточки, косточки! - каже один хлопець.

Як би приском обсипав, так і це показалось для пані; то вона хіп - та й сіла, щоб зірватись на ноги. Хлопці й кинулись гуртом.

- О, ні! - кажуть,- цього то вже не буде.

- А чого ж ви, бісові діти, дражнитесь?

- То вже не будем, лежіть тільки.

- Коли ж я хочу на землю.

- А пан нам найгірш заказав давати вам таку волю. Дух, каже, вижену, як дасте її хоч ногою доторкнутись до землі і без мене.

- А! який-такий ваш пан,- почала вона; а хлопці давай просити, що дайте покій, бо вже нічого не вдієте. Бачить вона, що правду кажуть, та й замовкла і стала їсти - а то аж змарніла була не ївши.

Як поколисали Марусю так щось з місяць, чи що, то вона і зм'якла, як віск від вогню. Бо то слабий полежиш який тиждень, то не можеш піднятись, і то аж пече встати; на сонце боже зглянути, а це ж здоровісінька була та ще й така попендлива та прудка! То з її норовом в колисці гірш, як в фурдизі, та ще й зв'язана!.. І почала вже проситись у свого чоловіка:

- Пусти мене, голубе вже не то що, але й десятому буду заказувати що то вередувати.

- Не пущу,- озвавсь пан,- бо ти, може, іще вийдеш недоколисана, тоді що?

- Ні вже, соколе! сякий-бі, такий-бі, що навіть переколисана, коли хоч знати.

- Ні! не вірю! - каже пан,- треба й ще поколисати.

- Боже! Боже! - заголосила паня та в сльози і наче нежива опустилась, а ті вповивають. А пан стоїть, дивиться:

- А що - га? - каже,- добре колисатись! а смак!

- Та вже муч-муч! на те твоя сила; да хоч не потішайся,- заговорила вона плачучи.- Такий мені чоловік красний...

- Пустіть її, хлопці! - заговорив пан,- побачим, що то з того вийде, що я послухаю. А колиску заховайте, бо хто знає...

- Бодай вона тобі згоріла! - загомоніла пані, втираючи очі.

- Ша! жінко! бо скажу колисати.

- Ні вже - не буду, котю, то я лиш так собі...

Пройшло два, три дні, ба й місяць минає, ба от уже й до року сягає, а пані й не чутно в обійсті, тільки в хаті уже й заправляє, а на двір і не подивиться, і в хаті, що й не пізнати: слуги для єї рідні діти, а вона для слуг то рідна мати. Всі норови як рукою відняв,- і все пішло, як по маслі. Шовкова жінка, та й годі.

IV

Настало літечко. Яснеє сонце не пече, як-то інколи буває, а наче теплою рукою по тілі водить, ягоди вже паліють і перший в'яз пішов на гоірках.

От вийшла собі Маруся з чоловіком в садок, посідали та й голубкаються. А в старого пана якраз тоді йменини,- то посланець і йде від його, зняв шапку, поклонився і дає лист - тесть пише, що приїжджай, каже, до мене в гості та провітришся здебільшого; бо, мабуть, уже засклів єси до тристенного із своєю жіночкою. Прочитав він і її дав прочитати: «Подивись,- дума собі,- яка по тобі слава». Стала вона читати і, як яблучко червонобоке, зачервонілась і каже, прочитавши:

- Що ж, поїдеш?

- Як хочеш,- каже він.

- Як скажеш,- озвалась вона.

- То поїдемо.

- Будемо,- каже пан посланцеві і відписав до тестя, що конче буду із жінкою удвозі.

Як прийшла та пора, то й поїхали. Там уже були ті два зяті із жінками, із діточками, сидять собі круг стола та базікають про лиху долю Марусиного чоловіка, що висватав собі журбу, і всі лиха сподіваються. Якби така чужа дитина вдалася, кажуть, то і в подвір'я не варт пускати; а своє хоч яке воно, то своїм миле. І жартують, і кепкують, а серденько ниє, що голову змиє, як приїде, хоч і в гості, та байдуже. І все в вікно поглядають, чи не іде, і вартового поставили, щоб за коливорот позирав і дав знати, як завважить. От вбіг вартовий: «Ідуть!» Зашамотіло все, заворушилось, наче в школі від учителя. Слуги, аж побіліли, поналякувались; а як зобачили Марусю в своїм обійсті, то й позавмирали. А вона так лагідненько до їх заговорює, кого здибле, і гостинця дала кожному, і осмішкується, наче й не вона це приїхала. Дивуються вони, перепитуються: що з єю такого сталось? вона, да не та!

- Мабуть, чи не того,- одно каже,- що не для єї двір, хоч він і батьків, а все ж не свій.

- Може, того, що давно була та ще не освоїлась,- каже друге...

Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та мати лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також переглядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так красно бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа не на мірі.

Як сонечко спочило, пані заговорили: «Купатись! купатись!» - і пішли всі три до купальні, що була в саду на озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали під липою,- може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс водить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає - і всі регочуться. А третій зять - Марусин чоловік - ні до чого не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і причепились до його: «А ти вже й мовчиш про свою?»

- А мовчу,- каже.- Що ж мені й говорити,