Свидницький А. П. - Оповідання та нариси, Свидницький А. П.

коли добра не гудять, а хвальби знов не потребує.

- То твоя жінка добро? - підхопили ті.

- А щоб ви знали...

- Ха! ха! ха! - засміялись, аж ворон в садку полякали.- Ніщо казати,- око бачить,- додали,- що Маруся добро, як табака в оці.

- Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку, як вона в мене. На долю не нарікав би.

- Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік,- озвались ті,- або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро в світі; бо ми, хоча й, може, і не добрі люди, а таких жінок, як твоя, і ворогам своїм не зичимо.

- Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки; тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.

Так слово по слову дійшло аж до закладу.

- Добро,- каже цей,- хоч-то воно й не годиться, а йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша,- додав,- тому кожен по селу.

- Добре,- озвавсь тесть,- і я стаю до спілки.

- Добре! - зяті кажуть. І руку перебили.

- Тепер посилати за жінками,- каже муж Марусі,- котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.

- Проба неабияка,- озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу, на то пристали.

- Починаймо ж знизу,- каже тесть. Та й післали за найменшою. Пішла дівчина:

- Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви єсть. А пани під липою всі чотири.

- Піди ти до біса із своїм паном! що він, чи тепер здурів, чи зроду ума не має. Скажи йому,- каже,- шо він самошедший.

Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

- То ви, значиться, вже програли?

- А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то твоя битиме.

- Зараз вивіримося.

І післав дівчину.

- Піди,- каже,- моєї попроси, щоб прийшла; кажи; що мені конче треба її зараз.

Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.

- Що ж? - кажуть пани.- Скажи та й тікай; твоє діло таке: чужа воля закон.

«Воно так,- подумала дівчина,- закон - то чужа воля, а покута - своє тіло». Зітхнула і постьобала по тій стежечці третій раз.

- Ідіть уже ви,- каже до Марусі,- вже ваш пан та прислали по вас,- а ноги наставила, щоб дернути, як що до чого.

А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:

- За мною?

- Еге ж! - відповіла дівчина.

- Зараз,- каже Маруся і вилазить з води.

Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; то вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.

- Що се? куде се ти? - заговорили ті сестри, як побачили, що Маруся з води вилазить.- Вернись.

- Ні, не вернуся,- відказала вона,- коли чоловік прислав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так, то що ж...

- То на сміх, на потіху,- кажуть ті,- мабуть, уже не по повній хильнули.

- Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене, то через його, а мене шануючи, і його шанують.- Сказала і пішла вздовж садком.

- Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панові в ручку.

А Маруся думає собі, йдучи: «Як не піду, то як іще почне колисати; то хай йому всячина».

Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік і кива: «Вернись! вернись собі!» Вона й вернулась до купальні.

- А що? - заговорив її чоловік, чия жінка слухняніша? хто виграв?

- Ми програли,- заговорив старий, та й до тих,- и давайте по селу.

Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинський камінь, лягла тяжка дума: «Чи не попалась мишка в котячі пазурі, що така слухняна стала». І могорич йому в пельку не лізе, що пили за її здоров'я.

Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки, що воно таке значиться, і десь в закутку й питає:

- Що? Який твій чоловік?

- Такий добрий,- каже,- такий розумний, що дякую богу та й не надякуюся.

- Чого ж ти та зм'якла?

- Ет! - каже,- й не питайте; мені й самій чудно та дивно, чому я попереду не така була; а яка була - і спогадати соромлюся.- Та й пішла до гурту.

Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так і роз'їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.

Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб з голубкою.

Дорогою вона й запиталась:

- Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за нами до купальні?

- Говори! - каже він,- ти й не знаєш, що там було, і не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала... Ото на тобі, читай! - І дав папери на ті виграні села. Взяла вона, прочитала та й віддає йому і каже:

- Ото будуть каятися!..

- Я думаю! Як же й не каятись.

- Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе, як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!..- І аж поцілувалися...

Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся рада, що вже доколисана стала... А в нас багато! багато є ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не здогадуються, а паніматкам байдуже...

 

 

 

________________

 

ПРИМІТКИ

 

 

ДВА УПРЯМЫХ

 

Вперше надруковано в газ. «Одесский вестник», 1869, 29 березня, №41, під криптонімом «А. С.» Передруковано в газ. «Киевлянин» (1869, 8 квітня, № 41) із