Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

що тітка Елізабет пішла до крамниці по якісь дрібнички, і ми зустрілися поблизу нашого дому. Вона придивилася до мене й спитала: „А що ти зробила з обличчям, Емілі?“ Згнітивши серце, я розповіла їй усе, тоді вона сказала поважно: „Хіба ти не розумієш, що принизила себе, Емілі?“ Саме це я й відчувала на святковому підвечірку в Еллі, тільки не вміла визначити словами. Тітка Елізабет, одначе, нітрохи не гнівалася. Веліла мені негайно вимити обличчя, а потім я чула (й не вірила власним вухам!), як вона голосно сміялася в комірці, оповідаючи мою пригоду тітці Лаурі. Ніколи не знатимеш, що спонукає до сміху тітку Елізабет. Кумеднішим було те, що Майк пішов за мною в середу на говіння до церкви, але ж тітка Елізабет не сміялася. Я зауважила його вже біля самої церкви, то взяла його на руки і з ним зайшла досередини. Тітка Елізабет не помітила нас. Коли ж пастор Дейр розпочав свою проповідь, Майк несподівано занявчав. Це прозвучало так лунко у великому порожньому нефі, що всі миттєво озирнулися на звук, тобто в мою сторону. Я почувалася винною і осоромленою. Не треба було й щік малювати: вони горіли пурпуром. Очі ж тітки Елізабет блищали зловісно. Пан Дейр не перервав молитви: він — глухуватий, тож нявчання не чув. Та всі інші добре чули й хихотіли собі стиха. По молитвах до нашої лавки підійшов пан Морріс і погнав Майка до виходу. Гнав завзято, аж чувся тупіт Майкових лап. Я тремтіла від страху, щоб він, бува, його не поранив, не вдарив ногою. Сама збиралася добряче вилаяти його назавтра, проте аж ніяк не бажала, щоб йому завдали якої шкоди. Врешті-решт, пан Морріс наздогнав бідолашного Майка і викинув його з церкви. Гонитва виглядала доволі потішно, але тепер я не сміялася зовсім — було мені то зимно, то гаряче — навпереміну.

Як повернулися додому після відправи, тітка Елізабет промовила з усією суворістю: „Я думаю, Емілі, сьогодні ти неабияк осоромила прізвище Муррей. Більше ніколи не підеш зі мною до церкви“. Мені прикро, що знову зганьбила Мурреїв, однак не дуже розумію, чим саме я завинила; крім того, зовсім не прагну говіти, бо це, відверто казати, нудно.

Але того вечора не було нудно, о ні, любий тату!

Ти зауважив, що я стала краще писати? Я вирішила писати кожен лист одним духом від початку до кінця, а тоді перевіряти за словником усі слова, що викликають сумнів. Іноді здається, мовби те чи те слово перевіряти непотрібно, тим часом не раз випадало мені переконатися, що писала його неправильно.

Ми з Ільзою припинили розмовляти нашою мовою. Каменем спотикання стали дієслова. Ільза не бажала їх відмінювати. Воліла, щоб для кожного способу й часу існувало окреме слово. Я заперечувала, що новостворена мова повинна бути як справжня людська мова, Ільза ж відповідала, мовляв, їй досить муки з англійською граматикою і щоб надалі я творила свою мову без неї. Мусила дати Ільзі спокій, а шкода: було так цікаво і так потішно говорити в школі таємною мовою. Не встигли навіть спантеличити нею французьких хлопців, бо в Ільзи боліло горло, і взагалі ми розмовляли „по-нашому“ тільки раз.

Цього тижня в школі точилися іспити. Загалом я склала їх добре, за винятком арифметики. Панна Браунел щось пояснювала, я ж подумки компонувала повість, отож, нічого не чула, отож, дістала погану оцінку. Моя повістина має заголовок „Таємниця Макферсона“. Куплю трохи паперу за гроші від проданих яєць, вшию ті аркуші до книги в оправі, подарованої кузеном Джиммі, й занотую на них свою повість. Адже з тими грошима я можу вчинити, як мені заманеться. А може, ставши дорослою, писатиму й повісті — не тільки поезії? Коли ж тітка Елізабет не дозволяє мені читати повісті! Як же навчуся писати їх? І ще одне мучить мене: ось я виросту, напишу повість, а що, як читацька публіка не зрозуміє, не оцінить її належним чином?

Кузен Джиммі каже, мовляв, якийсь чоловік у Поповому Ставі провістив йому скорий кінець світу. Маю надію, цього не станеться, поки встигну побачити на світі ще дещо.

Кілька днів тому ночувала в Ільзи, адже батько її поїхав у справах. Ільза тепер стає на молитву, ще й твердить, що здатна молитися довше, ніж я. Відказала їй, що це неправда, й далі молилася так довго, як довго була спроможна вигадувати моління. Звісна річ, могла би вдавати, без кінця вдавати, ніби молюся, але так було б нечесно. Подумала: ні, дочка Стара має бути чесною в усьому. Тож підвелася з колін і сказала: „Ти виграла“, — та Ільза не відповіла. Я обійшла ліжко, адже вона молилася, приклонивши коліна, з другого боку, і побачила, що Ільза поринула в сон. Коли ж розбудила її, вона взялася наполягати, мовляв, перемогла вона, бо могла би ще довго молитися, якби ненароком не заснула.

А коли вже обидві лягали спати, я вимовила їй багато такого, чого краще було б не казати. Навіщо ж казала? Сама не відаю.

На уроці історії панна Браунел читала нам про те, як сер Волтер Ралі мусив лежати в льосі чотирнадцять років поспіль. Перрі спитав: „А чи дозволялося йому інколи вставати?“ Панна Браунел покарала його за зухвалість, але ж він питав цілком поважно. Ільза розсердилася і на панну Браунел, бо та здійняла руку на Перрі, і на самого Перрі, бо ставить такі дурні запитання, мовби геть нічого не розуміє. Втім, Перрі каже, що колись таки напише книжку з історії, і там не буде таких невірогідних подробиць.

Добудовую в думці Розчарований Дім. Вмебльовую (гарно!) покої. Один — цілковито рожевий, інший — фіолетовий, ще інший — білий; є також покої сріблястий, блакитний і золотавий. Воліла би, щоб Розчарований Дім на Різдво був прикрашений „зіркою“. Без „зірки“ виглядає так сиротливо!

Ах, батьку, я саме подумала про щось дуже приємне: як виросту й напишу велику повість, і зароблю чималенькі гроші, то куплю Розчарований Дім і скінчу будову насправді. Тоді він не буде вже зватися Розчарованим.

Учителька недільної школи завдала Ільзі вивчити напам’ять двісті віршів зі Святого Письма. Та, коли Ільза принесла