Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Високий Джон роздзвонював по всіх усюдах про звернення Емілі до отця Кассіді, сприймаючи цю подію як щось неймовірно потішне. Рода Стюарт висловила думку, мовляв, вона завжди знала, що Емілія Стар — дволика істота; панна Браунел заявила, що Емілі вже нічим і ніколи її не здивує; а доктор Барнлі називав її чортеням із дедалі сильнішим захопленням. Перрі сказав, що Емілі — «класна дівка», а Тедді пишався своєю ідеєю, адже то він порадив їй удатися по допомогу до отця Кассіді. Тітка Елізабет тримала все у собі, а тітка Лаура висловлювала думку, що вийшло на краще, однак могло бути гірше. Але хто ощасливив Емілі, так це кузен Джиммі.

— Мій сад був би знищений, а серце моє розбите, — сказав він. — Ти смілива й тямуща, Емілі. Я так тобі вдячний за те, що запобігла лихові.

Через місяць тітка Елізабет поїхала з Емілі до Шрусбері, щоб купити дівчинці зимове пальто. У крамниці зустріли отця Кассіді. Тітка Елізабет сухо вклонилася, а Емілі з радістю підбігла до нього.

— Що там чувати про диспензу з Ватикану? — пошепки запитав отець Кассіді.

Емілі вжахнулася: коли б це почула тітка Елізабет!.. Напевне, подумала б, нібито Емілі веде таємні перемовини з Папою Римським — перемовини, яких не вела й не може вести жодна добра пресвітеріанка, тим паче Мурреївна з Місячного Серпа, якщо вона, звісно, себе шанує. Втім, друга Емілі, що підсвідомо жила в ній, пишалася з таємного порозуміння між нею й священиком. Вона поважно кивнула головою, в очах засвітилося щире задоволення.

— Я отримала її без труду, — прошепотіла Емілі.

— Чудово, — відказав отець Кассіді. — Зичу тобі успіхів, і зичу від щирого серця! До побачення.

— Прощавай, отче Кассіді, — мовила Емілі, сприймаючи це прощання радше як своєрідну ланку в інтригах та змовах, ніж як звичайне «до побачення». І решту дня вона відчувала насолоду від цього тихого, небагатослівного порозуміння. Невдовзі отця Кассіді перевели до іншої парафії, та Емілі зберігала про нього спогади як про людину милу й таку, що розуміє ближніх своїх.

«Любий тату!

Нині серце моє кривавиться від болю й жалощів. Моя киця вранці сконала. Кузен Джиммі твердить, що її, вочевидь, отруїли. Ох, батьку мій милий, я так побивалася! То була така ніжна, ласкава кішечка! Я плакала, плакала, плакала без кінця. Тітка Елізабет обурилася: „Ти не зчиняла такого галасу, коли помер твій батько“. Які жорстокі, бездушні слова! Тітка Лаура була чулішою: „Не плач, дитино, я куплю тобі іншого котика“. Я бачу, вона теж не розуміє мене. Я не хочу іншого котика. А хоч би мала мільйон котів — все одно не замінять мені моєї киці.

Ми з Ільзою поховали її в гайку Високого Джона.

Я дуже вдячна Господу Богові, що земля ще не встигла промерзнути. Тітка Лаура подарувала мені коробку від взуття — домовинку для киці, — а ще невеликий сувій тонкого червоного паперу, в який ми загорнули нещасне тільце. На могилі поклали камінь, і я проказала: „Благословенний, хто помирає в Господі“. Коли ж розповіла про поховання тітці Лаурі, вона аж скрикнула: „Емілі, таж це жахливо! Ти не повинна була промовляти так над могилою кота“. А кузен Джиммі запитав: „Ти гадаєш, Лауро, що та невинна істота не є часткою Бога? Емілі любила це створіння, а всяка любов, поза сумнівом, є втішною Богові“. Тітка Лаура відказала: „Може, твоя правда, Джиммі. Але добре, що Елізабет не чула цього“.

Хай кузен Джиммі трохи не при своєму розумі (як подейкують), однак його розум є вельми глибоким і добрим.

Але ж, батьку, я почуваюсь такою самотньою, такою покинутою без моєї киці! Ще вчора, ввечері, вона бавилася зі мною, була ніжною і пестливою, а нині лежить мертва, схолола в гайку Високого Джона».

18 грудня

«Любий тату!

Я на горищі. Велителька Вітрів цієї ночі сильно гнівається на щось. Так сумовито висвистує за вікнами… Проте, як почула її вперше за сьогоднішній вечір, то блиснув мені „промінчик“. А чулася так, мовби угледіла щось таке, що діялося давним-давно, щось настільки прекрасне, аж була схвильована до глибини душі.

Кузен Джиммі каже, що падатиме сніг. Я тішуся. Люблю нічні хуртовини. Так приємно закутатись у ковдру і знати, що сніговиця до нас не сягне. Та, коли я обкутуюсь, тітка Елізабет говорить, мовляв, я кручуся. Як можна не відрізняти кутання від крутіння?!

Тішуся тим, що на Різдво буде сніг. Родинний обід Мурреїв сьогоріч відбудеться в Місячному Серпі. Наша черга прийшла. Торік обід відбувався в дядька Олівера, та кузен Джиммі занедужав на грип і не зміг поїхати, тож я залишилася з ним удома. Цього разу матиму змогу спостерігати за всім зблизька, і це сповнює мене радісного очікування. Опишу тобі потім усе, що побачу й почую, мій найдорожчий.

Мушу, батьку, щось тобі розповісти. Соромно, але, напевно, краще таки признатися. Минулої суботи справляли народини в Еллі Лі. Запросили й мене. Тітка Елізабет дозволила мені одягнути мою нову суконку з блакитного кашеміру. Дуже гарна суконка! Тітка Елізабет воліла спочатку, щоб кашемір був кольору темної бронзи, одначе тітка Лаура наполягла на блакитному. Я оглянула себе в дзеркалі й пригадала, як батько Ільзи сказав: „Була б навіть гарна, якби рум’янець на щічки“. І ну щипати себе за щоки, аж стали червоними. Червонощокою я виглядала значно краще, але так тривало недовго. Тож взяла червону вельветову квітку тітки Лаури й, зволоживши її, міцно натерла собі обличчя. І рушила на уродини. А там всі дівчата якось чудно поглядали на мене, втім, жодна не промовила ні слова — тільки Рода Стюарт хихотіла собі й хихотіла. Я вирішила раніше вернутися додому і вмитися, допоки мене побачить тітка Елізабет. Але випало так,