Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

колії. Знаючи убивчу силу револьвера, мені неважко було визначити місце, де стояв убивця. Коли я був маленький, Мірзо Івановичу, фізика й тригонометрія були моїми улюбленими предметами. Я й сам не збагну, чому пізніше вирішив стати міліціонером. Убивця стріляв з тридцяти метрів. Якби він не влучив у перенісся, ми могли б навідувати Мироненка в лікарні.

Каїров скептично посміхнувся:

— Милий мій, навіть точні науки підпорядковані законам логіки. Якщо ти задумаєш когось убивати осінньої ночі, ти не вдягатимеш ні білої блузки, ні куртки, ні халата, одне слово, одягу, в якому тебе буде видно за кілометр.

— Однак факт очевидний. Ви ж перший, хто вимагає від нас фактів, і насамперед фактів.

— Ти забираєш у мене час, — сказав Каїров з властивою йому прямотою. — Та коли в мої обов'язки входить і виховання кадрів, сідай, намотуй на вуса…

Каїров роздратовано підняв телефонну трубку. З посиленим кавказьким акцентом — першою ознакою незадоволення — сказав:

— Шановна, з'єднайте з поліклінікою. Завідуючого… Товаришу Акопов, це Каїров. Проконсультуйте мене з одного питання.

— Будь ласка.

Здається, в Акопова був сильний голос, а може, це повністю заслуга телефону, але Золотухін і Волгін гарно чули все, що говорив завідуючий поліклінікою.

— У вас у поліклініці хто-небудь залишається на ніч?

— Безумовно. Черговий лікар «швидкої допомоги». Медична сестра. Кучер. Співробітник у лабораторії.

— Скажіть, вони виходять уночі з приміщення поліклініки?

— Безумовно. У випадку виклику «швидкої допомоги»…

— І тільки?

— Безумовно. Тобто не зовсім безумовно. У нас немає каналізації.

— Ясно. Людям доводиться виходити вночі.

— Так. Але в туалеті відсутня електрика.

— Залишається пустирище, — підказав Каїров.

— Мабуть, так. Мені ніколи не доводилося бувати вночі в поліклініці.

— Спасибі. Ще одне запитання. Ваші люди і вночі носять білі халати?

— Безумовно.

— Як ви думаєте, вони знімають їх, коли виходять… на вулицю?

— Думаю, що не завжди.

— Спасибі вам, товаришу Акопов. — Дзеленькнула трубка. Каїров задоволено подивився на Золотухіна. — Отак, любий детективе… Треба б допомогти лікарям. Послати до них електрика. Й у нас, дивись, час дарма б не пропав.

Золотухін — великий артист. У нього на обличчі одне, а на думці інше. Він не хоче дратувати начальника. І всім своїм виглядом демонструє: здаюся, ваша взяла.

А Каїров любить, щоб брала саме його… Ось він вийшов з-за столу, заклав руки за спину й неквапно почав ходити від дверей до вікна… В кабінеті стояли густі сутінки, але Каїров не вмикав світла. Він не хотів зашторювати вікон, бо в свої п'ятдесят років був огрядною людиною, хворів на задуху і віддавав перевагу свіжому повітрю перед усіма іншими благами.

— З особовою справою Хмурого ви знайомі, — сказав Каїров. — Контрабанда. Валюта. Наркотики… Хмурий не вбитий на переїзді, а годину тому зарізаний у лікарні. Ніхто з його старих дружків на мокре не піде… Все-таки поява Хмурого, якого місяць тому бачили в Лабінську, і дії банди Козяка — це один ланцюжок… З бандою буде покінчено протягом найближчих тижнів. Нас цікавить інше. Очевидним є наявність іноземної агентури, яка керує і допомагає банді. Ми не знаємо каналів зв'язку. Але вони існують… Можливо, що Хмурий прибув сюди як зв'язківець. Але де ж той, до кого він ішов? Оце нам і доручено з'ясувати. До виконання операції приступаємо сьогодні ж. Золотухін, улаштуєш утечу Графові Бокалову. О десятій вечора. Задля годиться нехай дадуть кілька пострілів угору. З допомогою Графа слід виявити всіх, хто зв'язаний з контрабандою, валютою, торгівлею наркотиками. Всю операцію знаю я. І начальник крайового відділення. Кодова назва операції… Де вони зустрічалися? Біля якої афіші?

— «Паризький швець», — підказав Золотухін.

— Операцію назвемо «Паризький швець», — вирішив Каїров.

Він любив назви загадкові й надзвичайні. Коли Золотухін пішов, Каїров поклав руку на плече Костю Волгіну й сказав:

— Тобі, Костю, належить виконати найважчу частину операції «Паризький швець».

2

Густа паморозь. Степ довгий, похмурий. Пірамідальні тополі оголені, мокрі. Вони мовби мандрівники з'являються то праворуч, то ліворуч. І дорога — каша з чорної грязюки, по якій над силу рухається віз.

Двоє втомлених коней рудої масті ступають повільно.

Повітря холодне, й над крупами тварин здіймається пара. Візник сидить на передку якось впівоберта. Скоса поглядає на пасажирів. Він не дуже їм довіряє.

Пасажирів троє. Один, Володимиром Антоновичем його називають, за віком, видно, найстарший. У капелюсі, в окулярах, у тонкому пальті. Що пальто тонке — це його власна справа. Окуляри на Кубані багато хто носить, особливо ті, хто в місті родичів має. А от щодо капелюха товариш маху дав. Не звикли тут до капелюхів мешканці. Роздратування такий убір викликати може. Сумнів.

Другий — може, циган, може, татарин. Очі чорні, хитрі. Росту маленького. Цілу дорогу руки в кишенях плаща тримає. Це точно — пістолета не випускає.

Третій — справжній злодій. У шкірянці й з чубчиком.

Ящики якісь з ними, лопати…

— Так отже ви, добрі люди, з Ростова будете? — запобігливо запитує візник.

— Бери вище, батьку, — відказує злодійкуватий. — Із самої Москви. Ми, батьку, геологи. Корисні копалини у ваших краях шукатимемо…

— Окрім грязюки, тут нічого немає, — заявив візник.

— А ми далі поїдемо…

— Та й дальшого не буває. Куди ж це?

— У хутір Солоний… Рожкао…

Візник зблід. Обернувся до них. Руки тремтять.

— Люди добрі, не губіть…

Ніякого враження. А коротун рук