Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Смерть наступила одразу. Чверть години тому, внаслідок ножового поранення в серце. — Челні зняв пенсне, заховав його у футляр і сказав черговому лікареві: — Ходімо, колего.

Каїров вийшов слідом за ними. Міліціонер біля дверей витягнувся. Каїров назвав його на прізвище й велів викликати інструктора з собакою, щоб ретельно обстежити газон і доріжки, що до нього прилягали.

Ривком відчинивши дверці, Каїров утиснувся в машину. За хвилину прийшов Челні. Поклав на коліна портфель. Сказав:

— Як же щодо вечері, Мірзо Івановичу?

— Наполеглива ви людина, — відповів Каїров. Він говорив з незначним кавказьким акцентом, і буква «є» через раз у нього звучала як «е».

— Наполеглива… Уявіть… Ні, не відмахуйтесь, а тільки уявіть… Молода кубанська картопля. Рожева. Одна в одну. Таку й за великі гроші не купиш.

— У кого вони є, ці великі гроші?

— Думаєте, немає? Прикиньте, скільки тут на узбережжі у вісімнадцятому році золота осіло!

— Торгсин свою справу робить…

— Товари не тільки в торгсині. Французьке мило пропонували моїй дружині не далі як учора. Такий ароматний жовтий квадратик із видавленим написом: «Париж».

— Де пропонували?

— Біля крамниці металевих виробів на вулиці Полетаєва.

— Хто?

— Чоловік.

— Який він із себе? Прикмети?

— Жінка є жінка. Навіть якщо вона й дружина міліцейського лікаря.

— Багато жінок дуже спостережливі.

— Моя дружина не така.

Машина їхала повільно. Вулиці були вузькі, без тротуарів. Люди ходили по проїжджій частині. Й не поспішали стати осторонь, почувши сигнал автомобіля. Вони сповільнювали ходу. Проводжали машину поглядом не злісний, а здивованим, як начеб дивилися на слона.

— У мене простріл, — сказав Каїров.

— Нагрійте солі… А ще краще — підкладка з собачої вовни.

Каїров недовірливо подивився скоса на лікаря, але не заперечив.

Незабаром машина в'їхала у внутрішній двір триповерхового будинку, складеного з білої цегли. Високий кипарис, біля якого стирчала водопровідна колонка, здіймався посеред двору, похитуючи вузькою верхівкою.

Була п'ята година вечора. І небо вже відливало рожевим світлом. Як воно завжди відливало восени в цей час, якщо хмари не затуляли сонця. Двір був не прибраний. На траві і біля потемнілої під старості лави валялися клапті газет. Співробітники, розморені за тривалі години праці в задушливих кабінетах, надвечір виходили подихати свіжим повітрям, покурити, пожувати принесений з дому бутерброд.

У четвертому під'їзді оперуповноважений Волгін говорив утішливі слова заплаканій удові Мироненка — друкарці з карного розшуку.

— Тримайся, Неллі. Горю слізьми не допоможеш, — сказав Каїров. — Знайдемо вбивцю. Правильно я кажу, Волгін?

— Аякже, — ствердив Волгін.

— Ходімо. Ти мені потрібен.

Каїров старанно зачинив за собою двері, пройшов до столу, вказав Волгіну на диван:

— Сідай. Розкажи, як Хмурого брали.

— Ну ви знаєте, що пізнали його два дні тому. Причепили хвоста. Та він ні з ким не зустрічався. Жив у готелі. Речей при ньому не було. Тільки маленька валізка з продуктами. У вівторок і середу з половини на дванадцяту до дванадцятої прогулювався на центральному бульварі біля афіші кіно. Рівно о дванадцятій ставав спиною до афіші і був нерухомий протягом хвилини.

— Ви не запам'ятали назви фільму?

— «Паризький швець»…

— Що було далі?

— Уночі з середи на четвер, о третій годині, він прийшов на вокзал до поїзда. Квиток купив до Ростова. За десять хвилин до прибуття поїзда Мироненко наказав брати Хмурого… В останню мить Хмурий збагнув, що попався. Кинувся навтьоки по шпалах у бік переїзду. Звідти й пролунав постріл… Коли ми підбігли, Хмурий уже марив.

— А що саме він казав:

— Повторював слово «нумізмат»… А може, це було якесь інше слово. Але мені здалося, що він разів зо три повторив саме це слово.

— Більше він нічого не говорив?

— Ні… Коли ми принесли його в медпункт вокзалу, він знепритомнів. Я попросив медсестру зупинити кровотечу й накласти пов'язку. Вона сказала… Можливо, боялася… Але вона хотіла, щоб я був поруч. У цей час пролунав іще один постріл. А через десять секунд почалася стрілянина. Я знав, що Мироненко й двоє чергових міліціонерів обстежують прилеглу до переїзду ділянку. Залишивши Хмурого на догляд медсестри, я побіг до переїзду… Мироненко був уже мертвий. Міліціонери лежали біля нього й стріляли в кущі ожини. Буквально через п'ять хвилин ми оточили пустирище з боку шосе й по схилу Бірюкової гори… Але нікого не знайшли. Напевно, невідомий стріляв з револьвера. Й гільзи залишилися в барабані. Ми не знайшли жодної. Важко припустити, що вій збирав їх у темряві.

— Чергового по переїзду допитано?

— Так. Виявилося — жінка. Перевірений і надійний товариш. Постріли вона чула, та ні по коліях, ні по шосе повз будку ніхто не проходив. Побували ми і в поліклініці. Там теж були чергові. А в лабораторії люди працюють цілодобово. Й вони чули постріли, але виходити з приміщення побоялися. Кажуть, береженого і бог береже.

Кудлатий, наче пудель, Золотухін відчинив двері і, просунувши голову, запитав:

— Мірзо Івановичу, можна?

— Заходь.

Золотухін ішов плавно, ніби ковзав по паркету. Мірзо Івановичу, а ми дещо знайшли.

— Невже гільзи?

— Одразу гільзи, наче це головне… Дещо цікавіше. — Й він поклав перед Каїровим крихітний білий клаптик завбільшки з автобусний квиток. — На кущах ожини висів.

— Ну то й що? — не приховуючи розчарування, запитав Каїров.

— Я вирахував умовну траєкторію польоту кулі. Лінія йшла під кутом у тридцять п'ять градусів до залізничної