Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щоб тебе, клятий, дідько забрав разом з моїм хазяїном.
Хлопець осмілішав:
— Тітко! А ти сама?
— Відчепись, нечиста сила… Невже в мої роки коханців приваджувати?
— Ей! — загукав хлопець, повернувшись обличчям до яру, й замахав над головою рукою.
З яру стали вибиратися бандити — й кінні, й піші. Ватагою, наввипередки кинулися до будинку, силкуючись обігнати один одного, щоб розжитися поживою.
Іван Піддувайло дуже здивувався з цього. Він не знав, що кавалерійський ескадрон жорстоко поскуб бандитів. І переслідує їх, буквально наступаючи на п'яти, що полковник Козяков уже кілька годин лежить мері вий і що бандити дуже поспішають.
Черга вдалася: бандити падали, як у кіно. Звивалися, корчилися! роздирали роти від крику… Здорово. Ой як здорово! Ще десяток секунд, і все скінчиться. Їм же, гадам, ніде дітися. Вони несамовито тікають до яру. Та тільки не встигнуть. Не встигнуть!
І раптом — тиша. Ні. Внизу стогнали, й кричали, й тупали. Але Іван нічого не чув. Кулемет мовчав. Заїло стрічку. Чи щось сталося з механізмом подачі… Іван став навпочіпки. Відкинув кришку затвора…
Його побачили з яру і вбили.
І якби вони тієї миті знову кинулися в атаку, будинок не вистояв би.
Але бандити не кинулись. Вони не знали, скільки людей засіло в будинку. Й тому повелися так, як поводилися обложники усіх часів. Вони оточили будинок. І тільки потім зрозуміли, що захисників небагато.
Але бандити дуже поспішали. Вони навіть гукали:
— Ей, ви! Більшовики! Віддайте нам три ящики патронів! І ми підемо!..
Боря Кнут відповів на цю пропозицію міцним слівцем.
Безпризорний стріляв зрідка. Він бачив, як визирнуло сонце, як відповзли хмари, оголивши золотаві вершини гір. І подумав, що ще дуже рано, напевно, година восьма ранку. Він кинув гранату, коли побачив групу непоголених людей, що бігли на нього. І ще він кинув другу гранату. А третю не встиг… Останньої секунди він не думав про вірші. Та обличчя бородатої людини, що вистрілила в нього, здалося Івану схожим на віник. Такою вузькою була голова, а борода, навпаки, розходилася віялом.
Частив Семен Лобачов. Попадав зрідка. Але двоє вже лежали біля стайні. Нерухомо лежали. А решта не наважувалися підійти. Стріляли зрідка. Берегли набої. Йому здалася підозрілою тиша. Й він відчинив двері до великої кімнати. Побачив Борю Кнута, що лежав на спині, й кров, яка струмувала з нього. Він ступив крок до товариша… Куля зустріла Семена Лобачова.
А бандити вже тікали геть, тікали стрімголов. До будинку єгеря виходили цепи кавалерійського ескадрону…
Мотря Степанівна спустилася з горища, обійшла кімнати. Перехрестилась. Але раптом побачила живе обличчя Бориса Кнута. Червоноармієць поворушив устами й тихо сказав:
— Мати…
Вона вирішила, що він просить пити. Принесла йому ківш води. Він припав устами до холодних країв. І вода стікала по підборіддю на гімнастерку, змішуючись з кров'ю. Відсторонивши ківш, Боря Кнут сказав:
— Мати, в тебе немає самогончика? Хоча б склянку чи половину. Я тобі віддам. Чесно. Мені один піп чвертку винен. За біблію. За таку гарну. Але важку, як цеглина.
Вона побігла в комірчину, де під лавою стояла сулія у плетеному чохлі. Та коли повернулася із склянкою, Кнут був мертвий.
— Царство тобі небесне, — сказала Мотря Степанівна, перехрестившись поспішно.
На подвір'ї червоноармійці обшукували полонених бандитів.
Так закінчилась операція по знищенню банди полковника Козакова. Та кінцева крапка в усій цій історії ще не була поставлена.
Давайте повернемось на три місяці назад і простежимо за подіями, що передували останній засідці Івана Піддувайла та його бойових друзів.
ЧАСТИНА ПЕРША
«Паризький швець»
1
Великі жилаві руки лежали поверх малинової ковдри. Й пальці були стиснуті в кулаки зі страшною силою, від чого лінії судин виступали, наче татуїровка. Перебинтована голова вминала подушку, притулену до низенької спинки голубого вузького ліжка — єдиного в палаті з великим вікном, що виходило у двір. Над вікном тріпотіли накрохмалені фіранки. Й Каїров, увійшовши в палату, зразу звернув увагу на ці фіранки. Точніше, на те, що вітер гойдав їх. Отже, рами відчинені.
Каїров підійшов до вікна, глянув униз. Він побачив асфальтовану кромку біля стіни, гареву доріжку, а за нею рудуватий підстрижений газон. Неважко було здогадатися, що в усі палати першого поверху можна легко проникнути з вулиці крізь вікно, ступивши ногою на маленький карниз, який виступав на півметра від землі, а тоді підтягнутися до підвіконня.
Провівши по підборіддю долонею, наче перевіряючи, чи не заріс, Каїров суворо запитав:
— Хто розпорядився помістити пораненого на першому поверсі?
— Я, — тихо відповів черговий лікар. — Співробітники, які доставили його, вимагали окремої палати, а ця була єдина. В лікарні на другому поверсі ремонт.
Каїров спохмурнів, дістав з кишені толстовки цигарку. Зупинився біля ліжка, дивлячись у потилицю Челні — сивенького міліцейського лікаря. Випроставшись, поправивши пенсне, Челні повернувся до чергового лікаря, наляканого подією, і запитав:
— Де у вас умивальник, колего?
— Другі двері праворуч… Я вас проведу.
— Хвилинку… Ваше слово, лікарю Челні, — сказав Каїров.
Челні вийняв велику, як півгазети, носову хустку й, витираючи руки, запропонував:
— Мірзо Івановичу, вчора за візит я отримав відро картоплі. Це ж багатство! В мене є в'ялена ставридка. Й трохи чачі… Поїхали вечеряти.
— Інтелігентна ви людина, Семеновичу. Надто інтелігентна для нашого суворого часу. — Каїров скептично посміхнувся. — Ну, а тепер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.