Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Синочки, коли що, забирайте коней і воза також… Я пішки до Лабінської дістануся. Я, розумієте, п'ятеро душ дітей маю… Жінка минулого тижня ногу підвернула… В яких дворах золото є, не знаю. В нашій сім'ї мого зроду-звіку не було.

— Що з вами, товаришу? — запитав той, що в окулярах і капелюсі.

— Лякливий я дуже… — зізнався візник.

— Чого ж нас боятися? Ми вчені, приїхали сюди проводити геологорозвідувальну роботу. Я професор Фаворський. А це мої колеги.

— Мене звати Аполлон, — сказав злодійкуватий. — А його Меружан…

Візник знову зблід:

— Імена… дивні…

— Які батьки дали! — посміхнувся Аполлон.

Меружан не посміхався, ніяк не реагував, а сидів нерухомо, наче глухонімий. Не витягував рук із кишені. І тканина плаща підозріло відстовбурчувалася, наче в кишенях і насправді стирчали пістолети.

— Може, нам документи показати? — запитав професор.

— Для порядку б, — сказав візник; оскільки ніколи не ходив до школи, він і розписувався хрестиком.

Вигляд паперу з машинописним текстом і фіолетовою печаткою подіяв на нього заспокійливо. Повертаючи його професорові, повеселілий візник сказав:

— Люди добрі, так куди ж ви їдете? Ви знаєте, що тут коїться? А в тих краях особливо… Бандитів — як псів нерізаних. Минулого тижня наші їх добре поскубли. Та от жаль, начальника відділення у тому бою вбили… Гарний чоловік був. З поняттям… І все куркульня клята!

— Цими днями бандити не з'являлися? — вперше за всю дорогу подав голос Меружан.

— У горах, гади, відсиджуються… Якби жінка ногу не підвернула, я б з обрізом!..

Візник дістав з-під кожуха великий промаслений обріз і поклав на віз.

— Так ліпше, батьку, — сказав Меружан. — Я цю гармату давно пригледів…

— Що ви, добрі люди… Бандити ж мого рідного брата прикінчили. Головою сільради він був. І жінку його споганили й — зарізали. Й доньку трирічну не пожаліли. Я їх, гадів, багатьох в обличчя знаю. Всю Малу Лабу обійду, до Псебая дійду… Нехай тільки жінка погою ступить…

— Гори великі, — сказав Аполлон. — Шукати бандитів буде не лопне, ніж голку в стозі сіна.

— У мене ниточка є… Старий князівський холуй єгер Воронін. Відчуваю, що він не погидує і на бандитах заробити…

Візник провів рукавом по мокрому обличчю. Підняв віжки.

Пахло землею, кінським потом. Надривно поскрипували колеса.

Одноповерхові будиночки з станиці з'явилися лише в сутінках.

Готель стояв у самому центрі. Й досить було зайти в передпокій, обклеєний вицвілими шпалерами, щоб одразу уявити «блага», які чекають подорожніх. Сморід, холод, блощиці…

Геологам виділили окрему кімнату. В ній стояло шість прибраних ліжок. Наволочки на подушках свіжі, але залатані й заштопані. Ковдри — солдатські, зеленуватого кольору.

Професор попередив завідуючого готелем, що вони везуть дорогу апаратуру, й просив сторонніх у номер не поселяти.

Ліжка вибрали подалі від вікна. Воно витягнулося мало не вздовж усієї стіни, з каламутними плямами на шибках. Других рам не було. Шпінгалети трималися на чесному слові.

Аполлон вийшов у коридор і запитав у чергової, що і де тут можна купити з їстівного. Погано одягнута жінка — і, можливо, передусім з цієї причини неприваблива — терпляче пояснила, що базар у станиці буває з шостої до дев'ятої ранку. Там іноді пропонують продукти: коржики, тельбухи, варену шкіру. Та здебільшого на обмін. За гроші купити майже нічого не можна.

Довелося їсти свої запаси…

Повечерявши, геологи вимкнули світло й лягли. Незважаючи на далеку дорогу, яку їм довелося сьогодні подолати, сну не було.

Аполлон сів, опустивши ноги на долівку, і без ентузіазму сказав:

— Блощиці пішли у психічну атаку.

— Ти найтовстіший, — сказав Меружан. — Вони знають, що роблять.

— Не вмикай світла, — попередив професор.

— Може, він не прийде, — заперечив Аполлон.

— Не будемо дискутувати, — сказав професор. — Лежіть і чекайте…

— Знаєте, який час людина витрачає на очікування? — запитав Меружан. — Дванадцять років, або одну п'яту всього свого життя.

— Сам підрахував? — запитав Аполлон.

Меружан змовчав.

— Чого мовчиш? Соромишся?

— На безглузді питання не відповідаю.

— Усе, — сказав професор. — Нічичирк, колеги.

Цокав годинник. На вулиці завалували собаки. Таргани шаруділи під шпалерами, наче гнані вітром клапті газет.

У шибку тричі постукали. Професор скинув ковдру. Він був одягнений. М'яко ступаючи у вовняних шкарпетках по фарбованій підлозі, він наблизився до вікна й повернув шпінгалет. Шпінгалет дзенькнув голосно, наче випущені з рук ключі. Рипнувши, розійшлися рами.

— «Два», — сказала людина за вікном.

— «Вісім», — відповів професор.

— Володимир Антонович?

— Так.

— Вам записка й привіт од Кравця.

Світало. Вода хлюпала під чобітьми. Листя, і те, що не встигло опасти, і те, що вже кілька тижнів лежало на землі м'яким жовто-коричневим килимом, поблискувало краплинами води сумно й похмуро. Тому що небо теж було похмуре — без низьких свинцевих хмар, схожих на валуни, сіре, обложне небо.

Пахло прілим листям, і жолудями, і різнотрав'ям, пожовклим та прим'ятим монотонним осіннім дощем.

День обіцяв бути сльозливим. Це зовсім не радувало єгеря Вороніна, дорога йому передувала довга й за такої погоди небезпечна. Вода розмочила схили, ожили струмки. Вони поспішали вниз, вируючи і бурмочучи, вузькі й холодні, наче змії.

Єгер ніс трьох підстрелених