Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Манфреда Госса брала нетерплячка. Не лише тому, що він хотів почути її свідчення й побачити її реакцію на візит Шладовського. Йому кортіло якомога швидше побачити саму жінку. І ось вона перед ним. Така, якою він її собі й уявляв — ніжна дівчина із спогадів старого Пабста; ангел милосердя із Нествіка, у доброті й щирості якого ніскілечки не сумнівався Гайнсен; колишня співробітниця та подруга О'Дейвена, про яку з великою симпатією говорив Гаррі Шладовський. Йому здавалося, що ця жінка випромінює своєрідний спокій, котрий не має нічого спільного з меланхолією. Беата Келлер, здавалося, повністю пустила коріння у сьогоднішній день.

Іноді, правда, складалося враження, ніби вона забули про все довкола. Потім раптом посміхалася самими вустами, і можна було подумати, що вона чує чи бачить когось такого, кого не помічали інші.

Капітан Госс завів з Гаррі Шладовський розмову, яка мала пролити світло не лише на минуле покійного, але й на минуле живої жінки. Вирішив обійтися без протоколу, саму ж бесіду з фрау Келлер доручив провести Гайнсену — так вона менше хвилюватиметься.

Старший лейтенант побудував бесіду на тому, що було вже відомо. Беата Келлер сиділа на стільці, поклавши руки на коліна, обличчя в неї зблідло, однак сама вона була зібрана й спокійна.

— У мене про гестапо є й інші спогади, — сказала вона, згадавши, видно, своє минуле. — Чули ви щось про ввічливість людей, від яких залежить ваше життя? Нема нічого огиднішого, ніж їхня запобігливість. Як вони припрошують сісти, подають стілець і майже по-святенницьки кланяються. З вигляду — дуже пристойні чиновники. Та насправді — завбачливі садисти. Через хвилю їх бачиш наскрізь, і вони це знають. Гадаю, їх обов'язково треба бачити наскрізь. Чим більше вони тріумфують, тим страшнішою стає потім їхня жорстокість.

При цих словах вона не підвела голови й ні на кого не глянула. Мабуть, і не чекала заперечення.

— Одного разу, — повела вона далі, — у мене склалося враження, ніби їхня люб'язність справжня. Це було під час мого останнього допиту.

Фрау Келлер встала й підійшла до маленького письмового столика у кутку. Щось там шукаючи, вона говорила далі:

— Різниця між цим і колишніми допитами полягала в тому, що цього разу, вівся протокол. Один примірник вони послали Гегеманові, і він дав мені його прочитати. Гегеман не дуже наполягав, щоб я його повернула, то він і досі в мене. — До столу вона підійшла з великим конвертом і дістала звідти кілька аркушів списаного паперу. — Якщо ви згодні, я прочитаю вам цей протокол. Можна?

Гайнсен кивнув. Беата Келлер трохи нагнулася вперед, ближче до лампи. Іноді вона на хвильку припиняла читати й пояснювала дещо. Але її слова мало стосувалися змісту запитань та відповідей, записаних у протоколі, — вона розповідала про тих людей, які її допитували.

З фотографії останніх тижнів війни Госс знав будинок на Принц-Альбрехтштрассе, штаб-квартиру гестапо: серед гори руїн — громіздка будова з грубого тесаного каменю. Лише флагштоки рвалися вгору, а все інше розрослося вшир Мури сірі. Байдуже, глухо й холодно відділяли вони внутрішні приміщення цього будинку від навколишнього світу. Бастілія, оточена пустирем…

Крізь помпезний вхід з колонами, — він ще цілий, але вже потріскався подекуди, — іде молода дівчина. Їй холодно в благенькому пальті, яке не захищає ні від лютневого морозу, ні від внутрішнього холоду. Вона минає вартових, піднімається вгору по сходах. Довкола стоять демонтовані телетайпи, телефони і різні ящики. Вона йде безконечними коридорами, де миготять тьмяні, оголені лампочки, а вікна забиті картоном. Заходить в один з кабінетів. Секретарка, стрекочучи на друкарській машинці, жестом показує зачекати. Потім їй дозволяється йти далі, в сусіднє приміщення зі звуконепроникними стінами й дверима.

Госс уявляє собі великий кабінет з величезним письмовим столом, з гардинами на вікнах, з килимами на підлозі. Деякі шафи відчинені, перед ними купами валяються зв'язані документи. В кабінеті двоє чоловіків. Високий офіцер трохи заелегантний для цієї установи, бездоганно одягнений, пещений. Другий миршавий, у пенсне, з зачесаним назад волоссям і невиразним одутлим обличчям, нагадував собою літнього вчителя.

А втім, може, обидва вони мали зовсім інакший вигляд. Беата Келлер не дуже намагалася їх змальовувати. Ймовірно, що високий підбирав хитромудріші слова, а літній учитель говорив просто й відверто. З протоколу нічого цього не видно. Там записані лише запитання й відповіді.

Фрау Келлер читала рівним голосом, монотонно, наче байдужий секретар у судовому засіданні.

«Запитання: Якою мовою ви переважно розмовляєте з О'Дейвеном?

Відповідь: Звичайно, німецькою.

Запитання: А чому не ірландською? Ви ж таким чином могли б удосконалювати свої знання мови.

Відповідь: Ми розмовляємо німецькою, щоб удосконалював свої знання мови Джеймс.

Запитання: Вам не здається, що О'Дейвен краще володіє німецькою, ніж ви ірландською?

Відповідь: Безперечно. Зрештою, він живе в Німеччині, а не я в Ірландії.

Запитання: Ви гадаєте, що ваших знань ірландської вистачає, щоб належним чином контролювати радіопередачі, які веде О'Дейвен?

Відповідь: Це не входить у мої обов'язки.

Запитання: А що входить до ваших обов'язків?

Відповідь: Контролювати переклад. Тобто пильнувати, щоб ірландський текст відповідав німецькому оригіналові. Думаю, моїх знань ірландської для цього вистачає. Інакше мене б давно вже звільнили.

Запитання: Не траплялося часом такого, що ви не розуміли тої чи іншої фрази?

Відповідь: Іноді траплялося.

Запитання: Що ви робили в таких випадках?

Відповідь: Дивилась у словник або питала своїх колег.

Запитання: Може, іноді запитували про це О'Дейвена?

Відповідь: Іноді запитувала.

Запитання: Вам не здавалося тоді, що ваш контроль таким чином втрачає свою ефективність?

Відповідь: Ні. Мені ніколи не здавалося, що О'Дейвену взагалі потрібен якийсь контроль.

Запитання: Він завжди дотримувався написаного тексту?