Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Мені ордена не дадуть.

Нас гукає чоловік у льотному комбінезоні. На голові — кашкет із голубою околичкою. Мабуть, пілот літака чи вертольота.

— Ходіть за мною.

Ми з Пашею перезираємося. Але не квапимося кидатися на його поклик.

— Ворушіться! — підвищує він голос; у голосі командні нотки змішані з роздратуванням.

Ми з нехіттю підводимося. Може, він і велике цебе, але в нас своє начальство.

— І ти теж! — Тицяє пальцем позад нас, висмикуючи з натовпу якогось азіата.

Знімаємо з кузова вантажівки ноші, вкриті брезентом. Паша береться спереду, я — іззаду. Азіат із якимсь тлумаком плентається поряд.

Щойно взявшись за ноші, я збагнув, що ми несемо мертву людину. Я намагався не дивитися на ноші, одначе запах… Труп смердів (на відміну від Воннегута, я не знаю, з чим порівняти цей запах). Можливо, цей запах навіть не був гидотним або ж нестерпним, а видавався таким лише у поєднанні з трупом, проте я намагався дихати через раз.

Біля одного з наметів зупиняємося. Опускаємо ноші. Паша робить це трохи швидше, ніж я, тож ноші перекошуються й брезент сповзає. Мені не вистачає мужності його поправити, Паші, очевидно, теж. Ми дивимося, хтозна-куди. Тільки азіат нічого не помічає. Присідає навпочіпки, а потім примощується на тлумаку.

— Зачекайте, — наказує пілот, а сам заходить досередини.

Біля входу на табуреті сидить чоловік років сорока в спортивних адідасівських штанах і майці (на аеродромі чимало таких військових на розслабоні). Вигляд у нього, наче в шовковиці, вкритої курявою. Він курить, його впалі щоки (особливо, коли затягується) не бачили бритви щонайменше добу. На нас він не звертає жодної уваги, ніби нас тут і немає.

Азіат крутить носом, роззирається й бридливо морщиться.

— Не смачно пахне.

Він ще не врубався.

Чоловік докурює, розтирає недопалка носаком шльопанця (на босу ногу), зробленого з солдатських чобіт.

— Це тому, що пілоти збитих вертольотів не пахнуть шашликом або смаженою картоплею, — каже він.

Нагинається й поправляє брезент. Азіат уважно стежить за рухами чоловіка. Його смагляве лице вкривається блідістю (стає блякло-жовтим), наче хтось зітер засмагу. Знагла він зривається і біжить за намет блювати.

— Ех, пацанва, пацанва! — хитає головою власник фірмових адідасівських штанів і витрясає з шльопанця камінця.

Із намету виходить пілот у льотному комбінезоні.

— Ви вільні.

Вільні.

Саме так, ми — вільні.

Ми вільні, як і всі ті, які не були на війні. Ми лише позначені її тавром.

Наприклад, як Селінджер.

Селінджер у Другу світову був сержантом контррозвідки. Йому доводилося потрапляти до фашистських концтаборів після їх визволення, де він надивився на таке, що відбилося на всьому його подальшому житті. «Мене переслідує запах горілої плоті», — жалівся він доньці через багато років. Напевно, це було нелегким випробовуванням. Деякі критики вважають буддизм Селінджера «реакцією на безмірність людських мук».

Курт Воннегут не вдався до релігії, він рятувався іронією.

«Ми з’явилися на Землі, щоб клеїти дурня. І не дозволяйте нікому переконати себе в протилежному», — написав він у невеликих мемуарах «Людина без країни».

Якщо не клеїти дурня, можна збожеволіти по-справжньому.

Воннегут більш ніж два десятки літ не міг під ступитися до твору про Дрезден, точніше, він пробував писати, але виходила «цілковита нісенітниця». Персонажі твору в нього постійно асоціювалися з героями кіно, радше навіть із акторами, які могли би їх зіграти. І в самому романі, і в мемуарах Воннегут оповідає (з деякими відмінностями), як репліка дружини його фронтового товариша «Ви тоді були просто дітьми» дала потрібний напрям мисленню. Письменник визнає: «Щодо солдатів, це правда. Вони воістину діти… Розуміння цього стало ключовим, і я нарешті відчув себе вільним від штампів і готовим розповісти правду. Ми були дітьми…». Відтак у роману «Бойня № 5» з’явився підзаголовок: «Хрестовий похід дітей».

Певною мірою війна в Афганістані також була для нас хрестовим походом дітей.

Тоді я так не думав. І не визнав би цього.

Щодо штампів. Мабуть, понад дев’яносто відсотків уявлень про війну в людей базується на штампах. Навіть ті, хто пройшли війну, говорять про неї штампами. Я вже казав про це, але приклад Курта Воннегута надто красномовний, щоб не послатися на нього.

«Коли я прийшов із війни — ідеться про Другу світову, — мій дядечко Ден, поплескавши мене по спині, оголосив: „Тепер ти став мужчиною“. І я вбив його. Тобто я його, звичайно, не вбив, але був дуже близьким до цього».

Кожен, хто думає, що війна перетворює юнака на мужчину, заслуговує вирока дядечка Дена.

Я злий і категоричний. Мене зраджує гумор. Мене зраджує Вітчизна. Навіть не знаю, що гірше.

Моя депресія затягнулася.

Утім, що таке моя особиста депресія на тлі загальної депресії всієї країни?!

В Інтернеті мені трапився виступ ректора Московського гуманітарного університету І. М. Ільїнського на парламентських слуханнях у Державній Думі РФ на тему «Стан російсько-українських відносин і виконання зобов’язань стосовно Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною» 1 квітня 2008 року. Основна теза цього виступу — її навіть винесено в назву — «Лінія фронту у війні Америки з Росією проходить через Україну». (Попри смішну дату, це не жарт).

Так я й почуваюся.

Чи не тому так кортить кинути, ні, не кинути, а акуратненько закотити по килимовій доріжці, наче яєчко, до котрогось із численних кабінетів поводирів народу зелену гранату, аби з неї визріло, вилупилося все те, що ті козли так наполегливо висиджують у своїх м’яких кріслах.

Хай простить мені Бог цю думку.

Неважко збагнути позицію та інтереси Америки з Росією (їм про Україну взагалі не йдеться, Україна для них — лише місце, порожнє місце, через яке проходить фронт), але хто мені покаже