Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Андре Мальро: «Війна ставить дурні запитання, мир говорить загадками». Його кумир, генерал де Голль, мав свій погляд на цю проблему: «Хоч би яким шляхом пішов світ, він нікуди не дійде без зброї». А ще генерал зазначив, що історія всіх воєн починається в мирні часи. Ми знову вертаємося до Бернаноса — мені здається, саме йому належить право завершити цю естафету цитат: «Народи приходять до миру, як старі діви до набожності, втративши свій останній зуб».

Бернанос стверджував, що війну значно легше наповнити, ніж мир. І це правда. Людина ж рухається шляхом найменшого опору. Людина настільки залежна від цієї своєї слабкості, що війна перестає бути їй підвладною. «Тоталітарна чи демократична війна, війна всіх проти всіх, війна будь-якими засобами є різновидом катастрофи, за ходом якої тягнуться військові й політики, вдаючи, що вони нею керують, хоча на практиці вона залишається такою самою стихією, як землетрус або повінь». Останні слова Бернаноса перегукуються із записом Монтерлана: «Варто було би не виправдовувати війну, а оголосити її непідсудною нарівні з природними катаклізмами». Сказано дещо легковажно, однак причина не в тому, що письменник не прозирає вглиб, а ковзає по поверхні проблеми в тому, що йому характерний такий тон, оскільки він не шукає якогось чітко окресленого й визначеного стану істини, його не лякають суперечності. Монтерлан «завжди однією ногою в протилежній траншеї».

Ідеться не про роздвоєння — його крайнощі багатовекторні й одночасні, це не хилитання з одного краю в інший, це спроба досягнути гармонії, перебуваючи всюди водночас. Монтерлан прагне бути центром, у якому всі протиріччя узгоджуються.

Про щось таке я вже колись писав у якомусь есеї — щоправда, стосувалося це не Монтерлана, а поезії та поета. Я мислив тоді про високе. Про духовне. А Монтерлан, ніби беручи мене на кпини, торочив про тілесне й земне: «Кожна людська істота подібна до піхотної роти, що піднімаються з траншеї, десь пробивається вперед, навіть проникає у ворожу траншею, десь стоїть на місці або навіть відступає. Усяка людська істота нагадує таку собі ламану лінію кидків і відступів: тут бравий молодець, там слабак, до того ж, в один і той самий час. Саме це й розчулює в людині найбільше».

Мене це не розчулює. Мене це дратує.

Істота, про яку писав Монтерлан, це я.

Пригадався Курт Воннегут, його зізнання: «Коли я двадцять три роки тому повернувся додому після Другої світової війни, то думав, що мені буде дуже легко написати про руйнування Дрездена, тому що треба було лише розповісти все, що я бачив. А ще я думав, що вийде високохудожній твір або, принаймні, він принесе мені багато грошей, бо ж тема така важлива. Але я ніяк не міг придумати потрібні слова про Дрезден, принаймні, на цілу книжку їх не вистачало».

Мені також часом бракує слів, а часом моїм словам не вистачає мене.

Курт Воннегут — учасник Другої світової; до війська, як уже повелося (письменник!), записався добровольцем. Якщо вірити біографічним даним, був піхотинцем нестройової частини. Сам він у «Бойні номер п’ять» писав, що — рядовим розвідником піхоти. Потрапив у полон. Очевидно, найжахливішим, що йому довелося пережити на війні, було бомбардування Дрездена, коли за одну ніч загинуло 135 тисяч дюдей. Звичайних цивільних німців. Британці скидали на місто фугасні бомби вагою в вісім тонн. Воннегут урятувався дивом (збита фраза, проте за тих обставин це не перебільшення, а справді чудо, проте не в казковому розумінні, а в біблійному), либонь, не тільки тому, що полонених утримували в глибокому підвалі. Німці також ховалися в підвалах, проте багато з тих, хто не згорів, — задихнувся. А невелика група військовополонених урятувалася. Опісля їм довелося копати шахти, витягуючи з-під руїн мертві тіла й зносити їх до погребального вогнища.

Який може бути запах від спаленого міста? Від вогнища, на якому спалюють мертві тіла? Сморід від тисячі трупів…

«Спочатку трупи не пахли, і шахти були подібні до музеїв воскових фігур. Але потім почали загнивати й розповзатися, і сморід нагадував запах троянд і гірчичного газу».

Воннегут не писав, чи згодом, у мирному житті, його не нудило від аромату троянд, не скаржиться, що якісь запахи, запускаючи ланцюгову реакцію асоціацій, викликають у його пам’яті дрезденські жахіття й гнітять його психіку…

Ми охороняли джелалабадський аеродром. Батальйон розташувався довкола аеродрому, а наш взвод та гранатометників, як завжди, виперли в бік найімовірнішої появи супротивника. Ми зайняли оборону на сопці кілометрів за п’ять від розташувань основних сил батальйону, а гранаточетники окопалися на протилежному боці летовища. Потрібно сказати, що моджахеди якоїсь ночі примудрилися встановити міномет акурат поміж наших позицій… Феєрверк зчинився чималий, хтось нарахував вісімнадцять випущених мін ― головне, що нам не вдавалося покласти кінець цьому ворожому святу, аж поки не здійнялася пара гелікоптерів. Проте навіть на війні бувають дні без пострілів, а їсти хочеться щодня. Сніданок і вечерю ми готували самі, а за обідом їздили на аеродром до батальйонної кухні. Здається, нас тоді було четверо. Поки наші стояли в черзі за харчами, ми з Пашею Дарануцою сиділи в затінку шовковиці. Я, задерши голову, милувався плодами — маленькими спокусливими (їх чорнота легким глянцем пробивалася крізь сивизну куряви) гронами.

— Може, нарвемо? Солодкого хочеться.

Паша навпаки — втупив погляд у землю.

— Нє-е, не хочу. Я вже пробував: живота так скрутило, думав — здохну.

Він нижче схиляє голову між розставлені коліна й спльовує, цілячись у кузьку, що кудись діловито квапиться. Не влучає.

— Бо ти з дерева нажерся, а ми помиємо.

Паша ворушить щелепою, намагаючись зібрати в роті слину для наступної атаки на комаху. Однак у роті сухо, і він тільки облизується.

— Нє-е, Джафаров заборонив. Сказав, померти можна. А як хто ослухається, під трибунал віддадуть, як за самостріл. Дизентерія…

— Пішов він зі своєю дизентерією. Якщо ти боєць — насрати тобі на дизентерію, на Джафарова з його наказами і на все решту. А якщо ти засранець, то навіть, якщо тобі ордена за виконання наказів дадуть, все ’дно помреш засранцем.

Паша спокійно дивиться на мене, як на дитину, яка вередує через те,