Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Діогена, який знайде в Україні того, хто обстоює інтереси українців? Покажіть мені того українського Давида, який готовий стати на прю із Голіафом?

Ну ось, хоч скільки говори про пацифізм, однаково все зводиться до війни.

В Інтернеті надибав на сорокахвилинну лекцію безіменного автора на тему культури війни й культури миру.

Ось кілька витягів: «Культура війни в державі характерна нетерпимістю до інакомислення й придушенням будь-якого спротиву чи відмінності. Людина з культурою війни вирізняється тим, що вона мало кому довіряє, у стосунках із іншими має звичку домінувати, не вислуховувати їх, голосно говорити тільки про себе і в своїх інтересах. <…> Культура миру в державі, навпаки, підкреслюється і ставиться в центр уваги в будь-якій сфері діяльності: політиці, виробництві, ЗМІ, соціальній сфері, освіті, управлінні. У такій країні в народі й серед керівників існує непорушне кредо: бути толерантним до культурних чи релігійних відмінностей між людьми, бути вище від насилля, не розпалювати жодних конфліктів. Люди-миротворці — це щиро шановані в усьому світі люди». Або ж: «Будь-яка війна (в класі, в школі, в сім’ї, в країні, в світі) відбувається через культурні причини. Всі війни напинаються в людських умах, у культурі людини»; «Культура війни — це культура, в якій війна чи загроза війною вважається прийнятним інструментом для розв’язання суперечностей. Люди такої культури — не обов’язково політики чи військові. Вони можуть бути менеджерами, учителями, інженерами, вченими. Вони такими стали внаслідок виховання й соціально-культурного впливу».

Неважко здогадатися, що лекція розрахована на школярів або ж на аудиторію середньостатистичних громадян, освітній рівень яких не відрізняється від школярського. Проблема тлумачиться надто спрощено.

Візьмімо інтелігента чи групу інтелігентів, таких собі плюшевих зайчиків, для яких культура миру — внутрішня сутність; а на противагу їм — групу людей агресивних, нахабних, хуліганистих, із наявними ознаками культури війни: вовки — та й годі. Країну, в якій вони мешкають, утягують у війну, Вітчизна-Мати кличе і тих, і тих виконувати священний обов’язок. Зайчики покірно беруть у руки зброю і, хто гірше, хто краще, але йдуть стріляти ворогів. А вовки починають «косити», купувати «білі квитки», відсиджуватися в тилу, у штабах, а якщо й потрапляють у зону бойових дій, то поводяться там не надто по-геройськи.

Отож, теорія про людей культури миру й культури війни принесе користь хіба що у вигляді брошури, бо годиться вона дише для солдатського клозету. Теорій багато, а на нестачу туалетного паперу в польових умовах навіть американські солдати скаржаться.

Скидається на те, що проблема людини в тому, що культура миру вміщає в собі культуру війни, це ті самі шкарпетки — лише навиворіт.

Нещодавно мій друг Олександр Клименко відкрив для мене Роберта Ваятта. Ваятт — дивовижний композитор, співак і мультиінструменталіст. Він був одним із засновників команди Soft Machine, згодом створив Matching Mole. 1973 року Ваятт під дією наркотиків «вийшов» із вікна своєї квартири й зламав хребет. Відтоді він рідко з’являється на людях із виступами (пересувається на візку), а свої сольні альбоми записує на домашній студії. Останній у часі альбом Роберта Вайтта датований 2007 роком. Він називається «Сотісорега». Окремі пісні цього альбому звучать іспанською, в інтерв’ю Вайтт пояснив причину: «Окрім того, що мені подобається співати іспанською, була ще одна серйозна причина. Моя дружина написала текст до пісні „Out Of The Blue“, що оповідає про жахи бомбардувань. Наша країна вв’язалася у війну. У мене ніяк не виходить із голови, що люди, які скидали бомби, говорять англійською. Я хотів максимально дистанціюватися, ніби стати іншою людиною, яка не має до цього жодного стосунку». Це позиція. Вона заслуговує на повагу.

Якби рід людський узяв приклад із Роберта Ваятта, він мусив би заніміти. Бо немає мови, в якій можна було би знайти прихисток від злодіянь, учинених упродовж історії людства.

Ваятт прагне дистанціюватися. А моє завдання діаметрально протилежне: я визнаю причетність до Афганської війни, а через її посередництво — до всіх інших воєн.

Я пишу, щоб заявити про свою причетність до цієї війни. Більше того: заявити про вашу причетність до цієї війни. Ви всі, всі до неї причетні. Хоч би якими мовами ви розмовляли.

Це не звинувачення. Звичайна констатація.

Коли я кажу: ця війна, то маю на увазі будь-яку війну, що відбувалася або ж відбувається, війну, яка вам першою спадає на думку…

Як казав Бернанос, ми повинні навчитись дивитися війні в лице, тільки такий прямий погляд гідний людини.

Можливо, й так. Але мені здається, що, продемонструвавши мужність у першій частині свого твердження, у другій він виявляє пафос і відводить очі.

Якщо ж говорити про гідність, то нехай мені хтось відповість, чим відрізняється гідність людини, котра дивиться війні прямо в обличчя, від гідності людини, яка скоса зазирає війні до задниці?

Дупа — це тил. Велике діло — трішки обкакані. Зате не так страшно. Від страху також можна в штани накласти. Тому всі ми в лайні, тільки одні в чужому, а інші — у власному.

«Пора щось із цього записати, — кажу собі. — Хоча б останній абзац».

Щойно я вмикаю комп’ютер, Міка кидає своє малювання.

— Я хочу дивитися «Простоквашино».

Замість послатися на важливість роботи, я кажу:

— Давай диск.

— А ти будеш зі мною дивитися?

— Звичайно.

Хвилювання місцевого значення

Хочете, щоб жінка покохала вас?

Покажіть їй багровий рубець від рани.

Покалічте себе!

Паскаль Кіньяр

Коли Зоя прокинулася, ще не добігло й шести. Хоча зазвичай уранці її не добудитися; щоб вона розклепила очі, потрібно чекати щонайменше до години десятої. Крутилася з боку на бік, розчухувала комарині укуси — сну як не було. Може, тому, що це остання ніч у цьому ліжку, а попереду — прощальний день у цьому місті… Навіть не віриться, що майже цілий місяць