Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

дістаючи з кишені ключ від несесера, кинувся до спальні.

Згодом він згадував, як вилив з флакона рештки одеколону в раковину, над котрою перед тим умивався, дістав блискучий трофей, витер його рушником, урочисто вийшов з ним у вітальню до Адели, — і тут раптом розчахнулися двері з коридора.

— Ось він, інспекторе! — пронизливо закричала Карлотта, тицяючи пальцем на Санчіонаре. За нею стояв міцний молодик у коричневому капелюсі.

— Це він намагався мене зґвалтувати й украв мої коштовності! — репетувала Карлотта.

Молодик старанно зачинив по собі двері й підступив до Санчіонаре.

— Бувши вами, я поводився б спокійно, — сказав він. — Дайте мені намисто.

— Луїджі! Хто ці люди? — Обличчя Адели було біле як крейда.

— Я — інспектор Аллен, пані, якщо ви володієте англійською.

— Володію!

— Добре. А ця дама — Карлотта Сміт.

— Кровопивця! — просичала Адела. — П'явка!

— Яз карного відділу столичної поліції, — вів далі Аллен.

— Стара відьма! — кинула Аделі Карлотта.

— Я можу пояснити… — непевно озвався Санчіонаре, глянувши на намисто в жмені.

— Міс Сміт поскаржилася, сер…

— Він прийшов до мого купе й намагався мене зґвалтувати, — сказала Карлотта. — Потім виявилося, що зникло моє рубінове та смарагдове намисто. Ось воно, в його руках!

Адела з силою втягла повітря, немов хижий звір, що готується до стрибка. Санчіонаре розтулив пальці і, захищаючись, підняв руку. Намисто впало на килим.

— Потвора! — кинулась до нього Адела.

— Це що таке? — розборонив їх «інспектор» Аллен. — Луїджі Санчіонаре, — рішуче заявив він, — ви заарештовані за крадіжку надзвичайно коштовного намиста. Я зобов'язаний вас попередити: все, що ви скажете, може бути записане й використане як свідчення.

— Скандал!.. — прошепотів Санчіонаре, розуміючи, що пастка захряснулась.

Адела скімлила, з її губів час від часу зривалися непристойні слова. Раптом усе стихло. Адела Асконта безтямним поглядом утупилась на двері. Ледь послабив хватку Аллен.

Луїджі Санчіонаре підвів голову. В дверях стояла висока, худа постать професора Джеймса Моріарті.

— Луїджі, радий вас бачити! — Голова Моріарті хиталась. Карлотта стримано засміялася.

— Цить, дівчино! — урвав її сміх професор. — Гадаєш, усе це дуже смішно?

— Що?.. — Санчіонаре відчув, що ноги в нього стали м'якими, мов добре виварені спагетті. Все в кімнаті попливло. Він закліпав очима, чекаючи смертельного удару, і ледь чутно вивихнув: — Моріарті?!

— Саме так, — посміхнувся професор.

— Це все ваша робота?

— Ви своїм старіючим розумом дійшли правильного висновку, Санчіонаре.

— Мені ж казали, ніби після сандрингемської справи з вами покінчено.

— А ви здуру й повірили, мій друже?

— Але що це, для чого? — й досі неспроможний отямитись, обвів поглядом' кімнату Санчіонаре.

— Вас так засліпила пиха, що ви нічого не бачите? — Моріарті підступив до геть розгубленого італійця. — Це — щоб дати вам предметний урок, Луїджі. Довести вам, що я — господар злочинного світу Європи, що будь-якої миті можу дістати вас і стерти з лиця землі, мов кавалок лайна! — Голос Моріарті шелестів, наче вітер у листі.

— Отже?.. — здригнувся Санчіонаре.

— Отже, ви в мене, як кажуть, у кулаці. Якби все це була дійсність, а не придумана мною вистава, ви б зараз були в дорозі до в'язниці.

— Вистава? — тихо перепитав італієць, зацьковано роззираючись.

— «То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту», — посміхнувшись, заговорив Моріарті голосом містера Сміта.

— То це ви були Смітом? — занепалим тоном спитав Санчіонаре.

— Звичайно, це я буй Смітом! — Професор обернувся до Адели. — Синьйоро Асконта, ви повинні пробачити Луїджі. Він мав не багато шансів вистояти перед Карлоттою. Гадаю, вона могла б спокусити навіть святого Петра.

Адела Асконта роздратовано гмукнула.

— А синьйор інспектор?.. — видушив із себе Санчіонаре.

— Він — моя людина. Як і всі тут, чоловіки й жінки. Я лише бажав довести вам, Луїджі, що будь-коли й будь-де здатен вас контролювати, зігнути, зламати, позбавити тієї мізерної влади, яку ви маєте. Я вже довів це Гризомброві й Шляйфштайнові. Вони зрозуміли свою помилку й здалися на ласку. Тепер слово за вами.

Санчіонаре пошепки вилаявся.

— Союз! — підвищив голос Моріарті. — Я вирішив відновити наш давній союз. Разом, під моєю орудою, ми знову запануємо над злочинним світом Європи. Обирайте. Якийсь час ви змогли б і далі володіти Італією, самостійно, але, гадаю, це не надовго.

Згодом, коли заспокоїли Аделу, Санчіонаре, випивши чарку бренді, запитав:

— А якщо я не хочу або втечу?

— Виключено, — посміхнувся професор. — Я знаю: мої жертви втрачають почуття реальності. Але я надійно застерігся. Ось підійдіть сюди, до вікна, й погляньте.

Вони стояли поруч і дивилися на площу Ленгем. Моріарті кивнув пальцем на Терреманта з його екіпажем:

— Він би не дав вам далеко втекти. А якби я розважив, що це необхідно, вас би просто вбили.

За кілька годин, коли Санчіонаре повезли до Бермондсі, щоб він там приєднався до своїх давніх партнерів, Моріарті виконав ритуал: перекреслив, мов закриваючи рахунок, сторінку в кінці щоденника. Залишилось двоє — Сегорбе й Холмс. А ці троє — Гризомбр, Шляйфштайн і Санчіонаре послужать для Сегорбе переконливим уроком. Якщо такий хід виявиться вдалим, тоді для трьох своїх колег переконливим уроком стане сам Сегорбе.

Моріарті покликав Спіра й продиктував йому адресовану лихому іспанцеві й підписану Гризомбром, Шляйфштайном та Санчіонаре, коротеньку телеграму:

«ТРЕБА НЕГАЙНО ЗУСТРІТИСЯ. ПОВІДОМТЕ ЧАС ПРИЇЗДУ ЛОНДОН».

Зворотна адреса була: готель «Чаринг-Кросс», до запитання.

ЛОНДОН — АННЕСІ — ПАРИЖ
Вівторок, 20 квітня