Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

Неспроможний угамувати дріж у пальцях, Санчіонаре закінчив розбирати свій багаж, думаючи, куди б заховати намисто. Як правило, найбільш відкрите місце здебільшого буває і найбезпечніше. Несесер пасував з усіх поглядів. У ньому, крім іншого, було п'ять різних слоїків та флаконів у гарних сріблястих коробках. Найбільший флакон, з одеколоном, виявився напівпорожній. Санчіонаре відкрив його, взяв намисто за застібку й опустив у рідину.

Жебраки спостерігали за вокзалами Чаринг-Кросс і Вікторія, а дужі хлопці, під різним приводом, розташувалися ланцюжком від обох вокзалів аж до Алберт-скверу. Всі, як завжди, були належно настановлені.

Душ десять не зводили ока з готелю «Ленгем». Гаркнесс тримав напоготові особистий екіпаж професора, а «боксер» Терремант виконував нову для себе роль кучера екіпажу, що курсував між обома вокзалами та готелем «Ленгем», але, на загальний подив пасажирів, уникав підбирати будь-кого на вулицях.

Адела Асконта, в супроводі покоївки та смаглявого Джузеппе, прибула, як і передбачав Моріарті, десь за добу після Санчіонаре. Вона була втомлена з дороги, збуджена, різким голосом давала вказівки носильникам, які тягли її речі до екіпажу Терреманта й допомогли їй та покоївці зайняти місця. Джузеппе мав їхати за ними іншим екіпажем. Ланцюжок хлопців спрацював, невдовзі жебрак-посланець був під дверима будинку № 5 на Алберт-сквері.

Моріарті, в образі брата-академіка, був готовий зранку, а Карлотту Селлі Годжес підняла з ліжка на три години раніше, ніж звичайно. Прибув до залу й Гаррі Аллен у водонепроникному плащі поверх ошатного костюма, з коричневим капелюхом у руці. Гаркнесс підігнав екіпаж до під'їзду, і Моріарті дав останні вказівки Гаррі Алленові та Карлотті перед їхнім від'їздом до готелю «Ленгем». Відвізши їх, Гаркнесс мав повернутися до професора. Час останнього акту, коли на ногах Санчіонаре клацне пастка, було розраховано до хвилини.

Адела Асконта не замовляла кімнат у готелі «Ленгем», але там було багато вільних місць і персонал готелю зустрів її радо. Вона зайняла великий номер на третьому поверсі, по сусідству поселилась покоївка, маленьку кімнатку зайняв Джузеппе, її, як вона його називала, чоловік-слуга.

Адела спокійно, хіба що надміру гордовито, трималася під час реєстрації і, лише піднімаючись сходами за двома носіями та малим служником, поцікавилась:

— У готелі, гадаю, зупинився мій родич, синьйор Луїджі Санчіонаре?

У відповідь вона почула, що синьйор Санчіонаре поселився напередодні, а його апартаменти — номер 327 на тому ж поверсі, що й її.

У своїй кімнаті Адела Асконта затрималася лише настільки, аби скинути пелерину, яка була на ній у дорозі, й відразу ж рішуче попростувала до номера 327.

Санчіонаре поклав собі: якщо до десятої Гризомбр і Шляйфштайн не зголосяться — негайно повертати до Рима. Снідаючи в своєму номері, він уважно продивився кожну колонку в газеті «Таймс», шукаючи повідомлення про намисто Карлотти Сміт. Нічого. І все ж відчував неспокій, ніби щось невідворотне нависло над ним важкою сніговою лавиною.

Він саме допивав каву, коли, за чверть до десятої, почувся стукіт у двері. Француз чи німець?

За дверима, нетерпляче вибиваючи дріб маленькою ніжкою, стояла Адела Асконта. Щоки її палали від тамованого гніву, що рвався з неї, мов пара з котла.

— Де вона? — Відтрутивши Санчіонаре, Адела стиснула кулаки й кинулась до кімнати. — Я вб'ю її! І тебе теж!

— Адело! Не забувай, ти в Лондоні… Що скоїлося?.. — Санчіонаре почав затинатися.

— «Ти в Лондоні!.. Ти в Лондоні!» — перекривила його Адела. — Авжеж, я в Лондоні! — викрикувала вона по-італійському. — А де, по-твоєму, мені бути? Сидіти спокійно в «Остії», поки ти мене зраджуєш?

— Зраджую — тебе?.. Люба, я тебе ніколи не зраджував, навіть у думках.

— Де та повія?

— Немає ніякої повії… Ти про кого?

— Де та жінка, Карлотта?

Санчіонаре збагнув, що на нього чекають неабиякі неприємності.

— Карлотта? — перепитав він.

— Карлотта! — вигукнула Адела. — Я знаю, Луїджі, знаю про Карлотту!

— Що ти знаєш? Нема чого знати.

Він раптом подумав, що, можливо, його виказав Бенно і щось вигадав од себе. А може, Карлотта, помітивши пропажу намиста, звернулася до римської поліції? Він був такий приголомшений, що навіть не подумав про неймовірність цього припущення.

— Нема чого знати? Ти заперечуєш, ніби їхав до Лондона разом з Карлоттою?

— Звичайно, заперечую.

— Вона була в поїзді. Компанія Кука в Римі її зареєструвала.

— Справді, в поїзді була Карлотта Сміт. Вона подорожувала разом з рідним батьком. Першого вечора ми разом вечеряли. І більше я їх не бачив.

— Вона не з тобою?

— Звичайно, ні. Я маю тебе, то що мені до якоїсь Карлотти? Ти вважаєш мене за дурня, Адело?

— Я вважаю тебе за чоловіка. Ти правду говориш?

— Клянусь могилою матері!

— Я не вірю тобі. Твоїй матері теж.

— Заспокойся, Адело. Скажи, що сталося? Чому ти поїхала за мною?

Адела стояла понуривши плечі. Її гарні груди здіймались і опускались, червоні плями на щоках стали ще більшими.

— Лист… — проказала вона вже далеко не так рішуче, як досі.

— Лист? — перепитав Санчіонаре.

— Ось цей. — Лист був у неї в рукаві, напоготові. Санчіонаре перебіг листа очима, звернувши особливу увагу на дату.

Найрізноманітніші припущення виникали в його вже дещо затуманеній свідомості. Писали не пізніше ранку того дня, коли він виїхав з Рима. Автор листа знав, що Сміти їхатимуть тим самим поїздом. Санчіонаре вже відчув, що Карлотта його спровокувала. Потім раптом у його валізі опинилось її намисто. Пастка? Не що інше, тільки пастка. Йому не спадало на думку, хто і чому був у цьому зацікавлений.

— Адело… — Санчіонаре змусив себе говорити спокійно. — Я нічого не можу пояснити, але нас обох ошукано. Не можу сказати з якою метою, але знаю: треба негайно звідси вшиватися. — «Луїджі Санчіонаре не так просто здолати, Луїджі ще себе покаже. Треба лише спокійно, забравши намисто, зникнути», — подумав він і,