Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Що ти вигадуєш? Я твій тато. Я тебе виховав. І тільки я зроблю тебе щасливою.

— Федір… Віра…

Чоловік так різко кидає мою руку на бильце ліжка, що мені здається — вона зламалася і зараз розсиплеться на друзки. Витирає сльози і клянеться, що не допустить, щоб його доня страждала, щоб він сам зазнав такого фіаско. Це все через отого облесника, через отого диявола в чоловічій подобі, який вирішив забрати мене і поламати всі його плани. Але він не здасться. Він вилікує мене і виправить цю патологію, вщент зітре те, що мені заважає. Він уже зміг раз і тепер зможе. Тепер буде ще краще… Треба збільшити дози. Усе залежить від дозування.

— Христич… Христич… Віра… Федір… — повторюю, мов заведена.

Повторюю і дивуюся: звідки раптом з’явилися ці імена? Звідки це прізвище? Чи це за мене хтось говорить моїми вустами? Мені хочеться розгледіти обличчя тих, чиї імена злітають з моїх вуст, з усіх сил напружую пам’ять, і вони поволеньки починають зринати. Але кусюча оса вже жалить руку і випускає у кров свою отруту.

— Спи, енна. Ти не покинеш мене.

Я вже не тільки ходжу без ціпка, але й пробігаюся. Це Романова методика реабілітації: спеціальні вправи, навантаження та біг. Для себе він розробив жорсткішу — ускладнений варіант системи Дікуля. Та що там жорсткішу — жорстоку. Каже, вона обов’язково спрацює і він буде бігати зі мною навипередки, але її треба щодня відмикати спеціальним ключиком. Цей ключик — сила волі. Сили волі Романові не позичати. А от я справжнісінький лінюх, і якби Роман не змушував, ще й досі шкутильгала б на трьох.

За нашим городом — невеличка річечка, навіть не річечка, а рівчак, виритий років десять тому меліораторами й зарослий згодом осокою та лататтям. У нього й збігла вода з колись перезволоженого, з високими соковитими травами лугу. Весною рівчак наповнюється нею по вінця, а влітку майже пересихає. От і зараз його дно ледь-ледь укрите водою і тонко зблискує на сонці, як в’юнка спинка довгої рибини.

До рівчака, через увесь город, біжить стежка від хати: поміж картоплинням, бурячинням, рядочком головатих соняхів та огірковими грядками. А тоді через місток — звичайну грубу дошку, перекинуту над мілким руслом, — вибігає на луг і в’юниться між рудим купинням аж до молодого приліску. Це і є мій ранковий маршрут.

Жінки, що зазвичай із самого ранечку, ще від сходу сонця, пораються на городах, спочатку кидали роботу і дивилися на мене, як ескімоси на негра, що невідь-звідки взявся на їхній території і незрозуміло навіщо, без всякої на те потреби, виблискує п’ятами, бігаючи аж за річечку, де розмахує руками, як вітряк крильми. Але тепер вони звикли і навіть не розгинаються при моїй появі — ця «городська» чудасія їх більше не обходить. Хочеш бігати, то бігай.

Пробіжки — найпереконливіший аргумент на користь того, що я вже можу вирушати. Ні, не до своєї «хрущовки» на іншому кінці України, а туди, де просто мушу побувати, — до будинку з круглим вікном-ілюмінатором нагорі. Роман чомусь уперто відмовляє мене від цього наміру, каже, що мій організм ще не готовий до таких мандрів і психологічних навантажень.

Мандри не такі вже й далекі, і психологічно я готова. Здогадуюся: Роман просто боїться — не так за мене, як за себе. Щоранку він прокидається першим, спирається ліктем на подушку і дивиться на мене, чекає, коли пробуджуся. Тільки розплющую очі — в нього щаслива усмішка до вух. Мені здається, він досі не може повірити, що я жива, що поруч. Якщо він якогось ранку прокинеться, а мене не буде біля нього… Цього він і боїться.

Зрештою пропонує:

— Зачекай іще тиждень, всього-на-всього тиждень, і поїдемо вдвох. У мене слухняна машина, а я за кермом справжній ас. Тільки відбудеться чемпіонат і зразу рвонемо. Ти ж розумієш, я не можу підвести своїх бешкетників.

Авжеж, розумію. Хлопчаки, з якими він зорганізував сільську футбольну команду, за тиждень їдуть на районний чемпіонат. Це для них неабияка подія! А як вони будуть там без свого гуру, за яким готові у вогонь і у воду?

Не знала раніше, що Роман — затятий футбольний уболівальник і навіть грав у студентській команді. Тож коли почула, що він тренер футбольної команди… Не здивувалася б, якби він займався, скажімо, шаховим гуртком у школі. Але футбол і інвалідний візок… Та це ж Роман. Це ж мій Роман!

Заперечливо хитаю головою: я вже вирішила їхати, крім того, мені треба побути там самій.

— Ти не Іриска, а впертий ослик, — зітхає Роман.

Та я знаю, що особливо зітхати йому ніколи. І власні тренування, і з хлопчаками, і паперова морока із заснуванням газети. Приватних видань поки що як кіт наплакав, механізм їх створення тільки виробляється. Але в Романа вже тисяча ідей, і він свого доб’ється.

Навіть уявити не можу, чим закінчиться моя поїздка. Чи зможу