Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Хто ж тепер викопає бульбу на маминому городі?..
…Політ триває так довго, що я встигаю згадати все своє життя. Чи то моє життя таке коротке, що вмістилося в кількох секундах польоту? Там, куди ми прилетіли, царює ніч. Глуха, безпросвітна, без жодного зблиску на землі й на небі.
***
…Прокидаюся і не розумію, який зараз час доби — ранок чи вечір. Наді мною крізь грубе матове скло ледь вичавлює краплі блідого світла конусоподібне бра. У кріслі біля ліжка сидить якийсь чоловік — очі заплющені, голова відкинута назад, на спинку, аж кадик на шиї випнувся, руки, поцятковані рудим ластовинням, складені на животі і зчеплені пальцями в замок. Здається: він мертвий. Але ні, ось пальці повільно розмикаються, долоні сповзають із живота і впираються в бильця крісла, повіки різко піднімаються, чіпкий пронизливий погляд встромляється в моє обличчя, мов дві колючки кактуса. В ньому — ні втоми, ні тривоги, ні страждання, ні радості. Просто білий гіпнотичний погляд.
— Де Роман? — кричу.
Це мені тільки здається, що кричу, бо чоловік не чує — хутко підводиться з крісла, нахиляється до мене.
— Що ти сказала?
— Де Роман?
Він обертається, бере зі столика шприц. Гостре жало пронизує мені руку, я відчуваю, як по венах, у протилежні від передпліччя напрямки — до плеча і до кисті, — просувається його палюча отрута.
— Його вже немає.
— Де Роман? — повторюю запитання, бо те, що почула, не сприймаю, не можу сприйняти, не можу повірити.
— Ти все забудеш, — заспокоює мене чоловік. — Забудеш все те, що тебе тривожить, що болить. І знову будеш щаслива, як досі. Ми обоє будемо щасливі. А зараз спати, спати, спати…
Корюся його наказові. Тривога відступає, біль притуплюється. Густі хвилі туману підхоплюють моє невагоме тіло, як маленьку трісочку, якийсь час погойдують на своїх високих гребенях, а тоді раптом занурюють, затягують у свою сиву безодню. Спати, спати, спати…
…Прокидаюся вдруге. Обдивляюся кімнату, в якій лежу. В ній жодного вікна, на стіні бра з білим матовим склом, біля ліжка — бордове крісло, добряче потерте, з високою спинкою, за кріслом, трохи далі, — стіл із вимкненою настільною лампою, заставлений якимись скляними посудинами, під стіною навпроти — шафа з картонними теками. Підземний кабінет чи лабораторія… А може, те і те разом.
А ось і володар цього підземелля. У білому халаті, в тонких гумових рукавичках, із якимось блискучим обручем на голові.
— Уже розплющила очі? От і добренько. Зараз ще один укольчик, а тоді — курячий бульйончик із грінками.
— Що з Романом? — сльози ллються з моїх очей, скочуються по щоках і скапують на шию. Не маю сил витерти їх.
— Яким Романом? — чоловік схиляється наді мною так низько, що я чую запах його сивого волосся, мертвий запах відмерлих рогових утворень. — Що ти вигадуєш? Я ж тобі вже пояснював: ніякого Романа немає і ніколи не було. Це все твоя хвора уява. І нічого плакати. Усе буде добре, серденько. Просто прекрасно! Треба дивитися вперед. Ми зітремо цю сторінку, вирвемо її, забудемо і разом зійдемо на п’єдестал. Ти ж допоможеш своєму таточкові? Правда ж, допоможеш? Авжеж, допоможеш. Щури, собаки, мавпи, кролики — яка дурня! Щури та собаки не скажуть, що відчувають і пам’ятають. Правда ж, моя зіронько?
Господи! Що він говорить? Які щури? Які собаки? Який п’єдестал? Де Роман? Де мій Роман?!
…Прокидаюся енний раз і бачу на сидінні бордового крісла магнітофон — дві бобіни, одна з рудою стрічкою, друга — порожня. Чоловік стоїть за кріслом. Помічає, що я розплющила очі, підходить, присідає на ліжку в ногах, бере мене за праву руку трохи вище ліктя і натискає клавішу магнітофона. Бобіни починають крутитися.
— Ти помітила, хто це зробив? Там, на мосту?
— Авто. Чорне. Воно їхало слідом, а потім штовхнуло.
— У тебе колись був собака?
— Ні. Я не люблю собак.
— З ким ти була в машині?
— З Романом.
— Хто такий Роман?
— Мій коханий. Мій чоловік. Ми повінчалися в озері Святому. Він мене любить. І я його також. Що з ним? Що з ним?!
— Ти не повинна запитувати, коли проходить тестування. Запитання ставлю я. Ніякого Романа ніколи не було. Ніколи! Ти вигадала. Ти багато чого навигадувала, нафантазувала. Треба повертатися в реальний світ. Ніхто тебе більш не любить, окрім твого тата, крім мене.
— Тато… Федір Христич… Мій тато Федір Платонович Христич… Мама Віра… Я народилася в селі Ожинка.
— Що?! — білі очі стають круглими, як у риби чи у змії. Рудуваті брови лізуть на лоб. — Що?! Цього не може бути! Не може такого бути! Ти ж… Ти ж…
Чоловік плаче. Гірко, невтішно, як ображена дитина. Сльози течуть по одутловатих щоках, плечі здригаються.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.