Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

я хоча б увійти в будинок, в якому прожила стільки років? Чи не продав його Борис Маркович, перш ніж переїхати до Києва? Втім, чи переїжджав він узагалі? Михайло намагався розшукати доктора Сніжницького у столиці — виявилося, такий там ніколи не жив і не працював. Де ж тоді він перебував усі ці роки? І де він ось уже десять місяців, відтоді, як провідав мене в лікарні після аварії? Невже й справді виїхав закордон? Жодної звістки від нього не було.

Єва перебралася в мою квартиру, що стояла пусткою. І Єві добре, бо не треба комусь платити за винайм кімнати, і кактусам пощастило, бо без хазяйки давно вже повмирали б. Якби Борис Маркович дзвонив чи надіслав листа, Євуся мені обов’язково передала б.

Автобус повзе як трьохсотлітня Тортила, ще й двічі по двадцять хвилин стоїть у придорожніх містечках. Автівкою можна було б дістатися вдвічі швидше. Їду на цій «шаленій» черепасі й міркую: чи справді мені так хочеться побути з тим дивним будинком наодинці? Часом накочується такий страх, що ладна повернути назад. Але ж ні, щоб жити далі, треба зазирнути в часовий коридор минулого, треба дещо зрозуміти та з’ясувати.

Нарешті приїхали. Ще кілька зупинок тролейбусом, і ось він — будинок з вікном-ілюмінатором нагорі. Металева хвіртка зсередини на засуві, подвір’я заросле бур’янами, сад запущений, гойдалка біля будинку вже не блакитна, а руда — іржа таки з’їла фарбу. Стою біля хвіртки і не наважуюся відчинити. Навпроти сусіднього будинку зупиняється жінка, дивиться в мій бік. Ми ніколи не спілкувалися з сусідами, але я знала їх в обличчя. Киваю. Жінка дріботить до мене.

— Приїхала провідати? А дохтора немає. Ще весною забрали. Зразу після Великодня.

— Куди забрали? — перепитую.

— Куди ж? У палац. А ти хіба не в курсі? Не писав, значить. Як же це у вас так? У палаці він, голубко. Певно, судьба його така: там людей лічив, там і сам останню годиночку зустріне. Як же так, що ти не знала? Головою він тронувся, пам’ять почала з неї вивітрюватися. І то так хутко, так хутко — що тиждень, то гірше. Ми давно помічали, що він якийсь не такий. То сам із собою говорить, то мовчить і в землю дивиться. І що далі, то гірше ставало. Бувало, вийде в одному спідньому на дорогу, одна нога в черевикові, друга в капцеві, пройдеться он туди-о, а назад уже не може потрапити. Аж страшно. Ми його не раз підводили до хати. А тоді хтось подзвонив, і з палацу приїхали машиною та й забрали, кажу ж, десь у кінці травня. Там тепер інтернат для таких людей. То він, щитай, як удома… Добре, що ти приїхала. Бо тут уже днями навідувалися якісь харцизяки, до хати придивлялися, до гаража примірялися. Мій зять побачив і насварився, але ж то видно, що все запустіло. Побачать, що нікого немає, — рознесуть по дощечці, по цеглині. Тепер такий час.

Просовую руку крізь металеві прути, відсуваю защібку, знаходжу біля гаража запасний ключ, відчиняю двері. Війнуло пусткою та затхлістю. На фортепіано від пилюки — біло. Мию руки, хлюпаю в обличчя холодною водою і йду до кабінету. Спускаюся дерев’яними сходами вниз. Ну ось він, підземний бункер, схованка доктора Сніга. Лабораторія генія чи лігво андроїда?

Ось тут, на вузенькій лікарняній кушетці, я лежала після аварії. Тут відбувалося моє перетворення з Ірини на Енну, із закоханої і коханої жінки в неприкаяну самітницю. Ось у цьому бордовому кріслі доктор Сніг кілька днів сидів біля мене, потім тільки приходив, щоб зробити укол і провести тестування. Чи сеанси глибокого гіпнозу?

На столі безладно розставлені колби, мензурки, склянки, темні пляшечки з якоюсь рідиною, розсипаний білий кристалічний порошок… Що він намагався витворити з усього цього? Навіщо? А он там, у шафі, його теки. Тепер скляні дверцята не зачинені на ключ і теки вже не складені акуратними рівненькими рядами, як колись. Одні поставлені косо-криво на полиці, інші накидані одна на одну стосами, але кожна має свій номер, наклеєний у лівому куточку, як картки в поліклініці. Що я в них шукаю? Поки сама не знаю. Відчуваю тільки, що розгадка тут, у цих теках.

«Експеримент номер один. Ольга»… «Експеримент номер три. Ніна»… «Експеримент номер дванадцять. Олесь»… «Експеримент номер вісімнадцять. Дана»… Господи! Та скільки ж у нього було тих експериментів? Величезна чорна дерматинова тека без номера — «Енна. Синдром Сніжницького». Енна… Це, мабуть, про мене. Але насамперед витягаю теку номер вісімнадцять. Дана… Богдана… Дануся… Моя названа сестричка з дитбудинку… Де ти? Що з тобою?

Записів мало, здебільшого якісь заплутані схеми зі стрілками, формули, назви ліків. Схоже на рецепти, тільки якісь дивні — з плюсами та мінусами, зі знаками питання й оклику. І висновок, написаний у кінці гострими шабельками літер: «Безнадійна».

Що це означає: безнадійний діагноз із летальним кінцем чи безнадійний матеріал для задуму доктора Сніга, для його психіатричних досліджень? Тільки б не перше! Тільки б не це!

Хапаю ротом повітря, як викинута на берег рибина. Але як ухопиш те, чого тут немає? До горла підступає нудота, в голові якийсь дзенькіт — гучніший і гучніший. Ну от, бракувало ще померти від кисневого голодування в цій підземній пастці. Беру в оберемок кілька тек і йду нагору. Кидаю їх у великій кімнаті просто на підлогу. Поспіхом відчиняю вікно і віддихуюся. Може, спочатку заварити чаю? Ні, подивлюсь ось цю теку з написом «Енна…», а тоді вже… Смикаю білий шнурочок зав’язки, з теки випадає стосик конвертів. Ось вона, найбільша згуба моєї юності — листи від Романа. Мало б бути ще й фото, але його немає.

У чорній дерматиновій теці також кілька зошитів формату лікарняного журналу. На кожному —