Ерік Ларсон - Постріл із глибин

наче це була гра в карти та кості, а не війна та люди з плоті й крові. Ті звіти не передавали реальності битви, що тоді розгорнулася на суші, особливо на Дарданеллах, де морський та сухопутний наступ Союзників зайшов у глухий кут і британцям та французам довелося копати такі ж траншеї, як і на Західному фронті.

Найстрашнішим моментом битви був вихід із траншеї: треба вставати та вилазити назовні, знаючи, що будь-якої миті супротивник може розпочати обстріл, який продовжуватиметься до кінця атаки. Кінця — тобто перемоги, яка полягає в здобутті кількох ярдів землі; або ж поразки — тобто кілька ярдів буде втрачено. У будь-якому результаті половина солдатів батальйону загине, отримає поранення або зникне безвісти. «Я ніколи не забуду той момент, коли ми мали виходити з-під захисту траншей[436], — згадував британський рядовий Рідлі Шелдон про битву на мисі Геллес, південно-західному кінці півострова Ґалліполі. — Це справжній жах, той перший крок — прямо назустріч найсмертоноснішому вогню, коли розумієш, що будь-якої миті тебе можуть застрелити; але якщо в той момент у тебе не влучають, то наче стаєш трохи сміливішим. А потім, коли з іншого боку зустрічаєш солдатів — таких самих, як і ти, — це надихає та дає рішучості рухатися вперед. З траншеї завжди виходили з нерухомо закріпленими байонетами — однією шеренгою, стрімко як вітер. Але насправді це було просто вбивством, бо солдати падали, наче кукурудза під серпом».

Поранені солдати лежали просто неба або у воронках, чекаючи на санітарів-носіїв, які могли прийти через декілька годин або навіть днів. Поранення були різні: від незначних проникнень шрапнелі до жахливих спотворень. «Я повернувся назад у траншею й побачив таке, чого ніколи раніше не бачив, — коли дим розсіявся»[437], — писав капітан Альберт Мюр, також на Геллесі. У його траншею влучив снаряд — саме в те місце, де він щойно писав записки, які мали забрати два зв’язківці. Один із них загинув у звичайний спосіб, а другий... «Його голова лежала на відстані 4 чи 5 футів від тіла. Два мої сигнальники також загинули, і їхні тіла понівечило настільки, що я вважаю неприйнятним це описувати».

Десь інде на Геллесі сержант Деніс Моріарті та його Перший королівський мюнстерський фузилерний полк відбивали наступ турків, який почався о десятій вечора. «Вони підповзли просто до самих наших окопів, їх були тисячі, і вони спотворили ніч своїми криками: “Аллах, Аллах!” Нам не залишалося нічого іншого, крім як їх викошувати»[438]. Деякі з турецьких солдатів змогли досягти траншеї, де був Моріарті. «Коли турки пробилися в безпосередню близькість, ті дияволи почали використовувати ручні гранати, і мертвих потім можна було ідентифікувати лише за жетонами. Боже, що за картину побачили ми, коли сонце встало того ранку». На той момент, коли союзні війська зрештою були евакуйовані в січні 1916-го, серед мертвих, поранених або зниклих значилося близько 265 тисяч солдатів Союзників та 300 тисяч турків[439].

У солдатів на морі справи йшли не набагато краще. Армада вражала: сотні різних кораблів від мінних тральщиків до велетенських дредноутів, але більшість із них були в зоні ураження турецької артилерії, встановленої на узвишшях. Гармати поливали палуби кораблів тисячами тонн вибухівки. У французький лінійний корабель «Сюффрен» влучив снаряд, зруйнувавши гарматну башту та спричинивши пожежу в трюмі. Ще один розбив передню трубу.

Контр-адмірал Еміль Ґепрат спустився з містка, щоб оцінити руйнування та підбадьорити моряків: «Видовище, — писав він, — було трагічно моторошне: усюди руйнація, полум’я не жаліло нічого. Молоді хлопці, ще декілька хвилин тому такі енергійні та впевнені у своїх силах, тепер [лежали] мертві на пустих палубах — почорнілі скелети, перекручені в різні боки, без одягу, бо його знищило полум’я»[440].

На борту «Лузитанії» було тихо. Там були книги, сигари, вишукана їжа, вечірній чай, спокійний ритм життя: прогулянки палубами, невимушені бесіди коло поруччя, плетіння гачком або ж просто відпочинок у шезлонгу під приємним морським бризом. Іноді вдалечині з’являлись інші кораблі, трохи ближче час від часу спливали кити.

У середу, 5 травня, у Нью-Йорку компанія «Кунард» нарешті надала митниці повну декларацію вантажу «Лузитанії». На відміну від того документа на одну сторінку, який заповнював капітан Тьорнер перед відплиттям, «Додаткова декларація» налічувала 24 сторінки та більш як три сотні одиниць вантажу.

Тут були шкурки ондатри, горіхи, бджолиний віск, бекон, сіль-лизунець, товари для догляду за зубами, ящики зі свинячим жиром, бочки з коров’ячими язиками; обладнання від компанії Otis Elevator, удосталь солодощів: 157 бочок, що мали втілити мрії всіх школярів Ліверпуля[441]. У декларації також зазначалась одна позиція «Картини олією», які перевозив пасажир першого класу сер Г’ю Лейн, колекціонер творів мистецтва з Дубліна. Але назвати цей вантаж просто картинами олією означало б принизити його. Ті картини були застраховані на 4 мільйони доларів (близько $92 мільйонів у сучасному еквіваленті), і серед них, якщо вірити чуткам, були роботи Рубенса, Моне, Тиціана та Рембрандта.

Більш проблемним вантажем — але абсолютно легальним згідно з американськими законами нейтралітету — були 50 бочок та 94 ящики з порошком алюмінію, а також 50 ящиків із бронзовою пудрою. Обидві речовини в особливих умовах були дуже вогненебезпечними, як і 1250 ящиків зі шрапнельними артилерійськими снарядами, виготовленими компанією Bethlehem Steel. Снаряди призначалися для британської армії — на Західному фронті британцям серйозно бракувало боєприпасів. (Черчилль писав: «Армія у Франції вистрілювала снаряди з такою швидкістю, якої ще ніколи не вимагали від жодного військового керівництва»[442].) Шрапнельні снаряди по суті були неактивними, їхній власний вибуховий заряд був мінімальним