Ерік Ларсон - Постріл із глибин

et al., «Sinking», 179—80. ">[443]. А ось детонатори для них пакувалися в інші ящики та зберігалися окремо. Патрони з потужною вибухівкою, які використовувалися для запуску снаряда з гармати, не були на борту — їх мали під’єднати пізніше, на складі в Британії.

Згідно з декларацією, на борту також були 4200 ящиків з боєприпасами для гвинтівок «Ремінгтон», які загалом важили 170 тонн.

U-20.
Нарешті

Весь ранок середи, 5 травня, над морем коло узбережжя Ірландії висів щільний туман[444]. З 4:00 ранку і щоразу, як Швіґер піднімав перископ, щоб перевірити погоду, він бачив лише темну невиразність. U-20 прямувала на південь з невеликою швидкістю — близько 5 вузлів, — щоб заощаджувати батареї. О 8:25 Швіґер вирішив, що видимість достатньо покращилася для сплиття, хоча субмарина й досі була оточена туманом.

Команда від’єднала два електричні двигуни та перевела субмарину на дизелі, щоб вивести її на крейсерську швидкість та зарядити батареї. Десь ліворуч, у туманній темряві, ховався південно-західний берег Ірландії з громадами скель, що виступали в Північну Атлантику. Скоро U-20 мала пройти повз острів Валентія, де британці збудували потужний бездротовий передавач. Зв’язківець Швіґера вже зараз приймав чіткі сигнали з тієї вежі, але не знав, про що саме йшлося в повідомленнях, бо не мав кодів.

U-20 пробиралася крізь туманні завіси. О 12:50 Швіґер вирішив, що вони перебувають на рівні скелі Фастнет-Рок, хоч і не бачив її. Ця скеля була одним із найважливіших морських орієнтирів, «дорожній вказівник» на Західні підходи. У XIX столітті емігранти з Ірландії називали цей острівець сльозою Ірландії, бо він був останньою частиною їхньої країни, яку вони бачили з корабля, коли той виходив у Північну Атлантику на шляху до Америки. Швіґер розпорядився повертати ліворуч, щоб лягти на курс уздовж південного узбережжя Ірландії в напрямку Ліверпуля. Шлях проходив по верхньому краю великої горловини океану, яка називалася Кельтським морем. Тут зустрічалися всі кораблі, що прямували з півночі, заходу та півдня, і саме тому це місце було ідеальним для полювання субмарини. Але Швіґер не побачив жодного корабля.

Він писав: «Протягом другої половини дня в полі зору не з’явився жоден пароплав, хоча погода покращувалась, а ми вийшли на один із головних корабельних шляхів».

Видимість теж поліпшилась, і вже скоро Швіґер зміг побачити береги Ірландії, хоча всього на декілька хвилин. Наступні три години ішла на поверхні води, але жодного корабля так і не зустріла. Знов почав збиратися вечірній серпанок.

Вашингтоні президент Вільсон перебував у стані емоційного сум’яття — і не через кораблі чи війну. U-20 ішла на поверхні води, але жодного корабля так і не зустріла. Знов почав збиратися вечірній серпанок.

Майже о п’ятій вечора біля узбережжя графства Корк Швіґер нарешті побачив корабель. На перший погляд здавалося, що це велике судно з прямими вітрилами — в імлі виднівся його красивий силует з трьома щоглами, на яких майоріли вітрила. На відміну від командирів інших субмарин, які неохоче атакували такі кораблі, Швіґера ця краса не зворушувала. Він бачив перед собою лише ціль. U-20 повернулась носом у напрямку корабля, і команда Швіґера зарядила та націлила палубну гармату.

Субмарина підійшла ближче до цілі, і Швіґер зрозумів, що туман увів його в оману. Виявилося, що це лише маленька шхуна, а не трищогловий корабель. Він подав їм сигнал зупинитися. Хоча Швіґер нерідко атакував без попередження, того разу він на якийсь час вирішив повернутися до загальноприйнятих правил: «Наша субмарина могла наблизитися, бо нам нічого не загрожувало, — писав він, — і ми підійшли до корми вітрильника».

Швіґер наказав капітану шхуни та команді, що налічувала чотири особи, покинути корабель та передати реєстраційні документи й декларацію на вантаж на U-20. Шхуна називалася «Граф Латомський», і вона прямувала з Ліверпуля в Лімерик із вантажем каменю. Судно важило 99 тонн.

Команда шхуни почала відвесловувати від корабля, і Швіґер наказав обстріляти ватерлінію шхуни. Незважаючи на свої невеликі розміри та вкрай неплавучий вантаж, ціль опиралася потопленню. Один за одним постріли вибухами прогризали корпус судна. Знадобилося дванадцять гарматних снарядів, щоб потопити шхуну.

За декілька годин потому, коли зібралися сутінки та туман, Швіґер побачив іще одну ціль. З туману виплив пароплав — близько, занадто близько, щоб Швіґер устиг приготуватися до атаки. Він віддав наказ розвернути субмарину, щоб отримати трохи більше простору, але занурюватися не став. Пароплав зупинився, вочевидь очікуючи перевірки за правилами.

Ззовні здавалося, що корабель важить близько 3000 тонн та належить Норвегії, але Швіґер і його лоцман Ланц відчули: щось не так. Позначки на корпусі було розміщено надто високо над водою, і Швіґер запідозрив, що вони намальовані на брезенті.

Капітан зробив підготовчий маневр для торпедної атаки — бронзовою торпедою. Глибину обрав у 8 футів. Коли U-20 була десь на відстані у 330 ярдів, Швіґер віддав наказ стріляти.

І не влучив.

По бульбашках, що піднімалися від компресорного двигуна торпеди, було видно її траєкторію. Корабель раптово прискорився й ухилився від удару. Наскільки можна було побачити, торпеда пройшла повз або під кормою.

Тепер настала черга Швіґера тікати, бо він боявся, що корабель може бути озброєний. «Після пострілу я різко розвернувся та втік, щоб уникнути небезпеки обстрілу, — писав він. — Через це я не думав про можливість другої атаки. Пароплав швидко зник у тумані».

У своєму журналі о 20:10 того дня він записав свої міркування з приводу того, що сталося. Торпеда, наближаючись до цілі, наче втратила швидкість «Я й не думав, що промах можливий, навіть після того, як торпеду було запущено, бо в нас була сприятлива позиція, а пароплав не міг суттєво просунутись уперед». Дивовижно, але корабель усе ж таки примудрився прискоритися з повної зупинки та ухилитися від пострілу.

Наступної години повернувся щільний