Ерік Ларсон - Постріл із глибин

брата та прагнула його захистити. Гелен називала його «тигр»[426], але не через якусь хтивість, а з причини, про яку потім розповіла Едіт: «...він був такий зворушливий у цьому полоні Білого дому, жадав мати можливість прийти та піти, як приходила вона, — він був схожий на чудового бенгальського тигра, якого вона колись бачила; [тигр] ніколи не знав спокою, постійно рухався, тривожився та обурювався на ті ґрати, що закрили від нього велике життя, дане йому Богом». Тоді, у парку, Гелен розплакалася:

— Тільки-но я подумала, що в його житті з’явилося хоч якесь щастя[427]! І ти розбиваєш його серце!

І тут — наче дивне сценічне втручання — з-за групи дерев неподалік з’явився доктор Грейсон верхи на коні. На величезному білому коні, не більше й не менше. Він запитав Гелен, що сталось, і вона поспіхом пояснила, що перечепилася та впала. «Не думаю, що він повірив, — писала Едіт, — але вдав, наче повірив, та поїхав далі»[428].

Його поява була дуже вчасною, згадувала Едіт, «бо я вже почала почуватись як злочинець, винний у підлій невдячності». Вона спробувала пояснити Гелен, що вона не «монстр», а просто не могла «погодитися на таке, чого не відчуває насправді». Едіт розуміла, що «гралася з вогнем у тому, що стосується Вільсона, адже він за своєю природою вразливий та не схильний до очікування; але мені справді потрібен час, щоб зазирнути у власне серце»[429].

Відмова Едіт завдала Вільсону великих страждань і залишила його майже дезорієнтованим у вирі світових подій, що вимагали його уваги. Навіть Британія ставала все більшим джерелом негараздів: намагаючись стримати потік військового вантажу в Німеччину, британські військові кораблі почали зупиняти американські судна та конфіскувати американські грузи. Ще на початку війни Вільсон турбувався, що дії Британії можуть розлютити населення СІНА та призвести до серйозного конфлікту між двома народами. Напруження на якийсь час вдалося дипломатично вгамувати. Але 11 березня 1915-го у відповідь на німецьке оголошення «зони військових дій» у лютому Британія опублікувала новий вражаючий «Королівський указ у раді», у якому проголошено офіційний намір зупиняти кожен корабель, що прямує до Німеччини або з неї, незважаючи на його нейтральність, а також зупиняти кораблі, що йдуть навіть у нейтральні порти з метою визначити, чи може вантаж на борту вершті-решт опинитись у руках Німеччини. Крім того, Британія суттєво розширила список товарів, які від тепер вважалися контрабандою. Указ надзвичайно розсердив Вільсона, і він надіслав офіційний протест, у якому назвав план Британії «найбільш неправомочним запереченням суверенних прав держав, що перебувають зараз у мирі»[430].

Але його протест не дав жодних результатів. Американські мореплавні компанії, у яких конфіскували або затримали вантаж, почали скаржитися, навіть незважаючи на те, що Державний департамент успішно визволив автомобіль, який морем перевозив один видатний американець[431]. Для британців ставки вже були надто високі, щоб погодитися на компроміс. Як минулої осені писав британський посол в Америці Сесіл Спрінг Райс, «у битві не на життя, а на смерть, у яку ми зараз вступили, вкрай важливо перешкоджати постачанню військового спорядження німецьким арміям та фабрикам»[432].

Америці дедалі важче ставало дотримуватися нейтралітету. У своєму листі до подруги Мері Галберт Вільсон писав: «Англія та Німеччина разом, мабуть, зведуть нас із розуму, бо нерідко здаються божевільними з цими непотрібними провокаціями, до яких вони вдаються»[433].

Проте Вільсон визнавав фундаментальну різницю між підходами сторін до торговельного морського руху. Королівський флот поводився по-цивільному й нерідко сплачував гроші за вилучену контрабанду. Німеччина ж, здавалося, все більше схилялася до того, щоб топити комерційні кораблі без попередження — навіть ті, на яких були знаки нейтралітету. Торпедна атака на «Gulflight» була яскравим прикладом. У Державному департаменті заступник державного секретаря Роберт Лансінг попереджав, що, беручи до уваги атаку на «Gulflight», Сполучені Штати мають дотримуватися лютневої декларації Вільсона, у якій він пообіцяв закликати Німеччину до «суворої відповідальності» за свої дії. Вільсон не дав ніяких публічних коментарів із цього приводу, але разом з Генеральним секретарем Брайаном у загальній бесіді з репортерами дав зрозуміти, що влада розважливо поставиться до цього інциденту: «Сполучені Штати не збираються вдаватися до будь-яких дипломатичних дій... аж поки всі факти не отримають підтвердження та не буде досягнуто певного рішення»[434], — повідомляла New York Times на першій шпальті в середу, 5 травня.

Насправді ж Вільсон непокоївся через інцидент із «Gulflight». Це був американський корабель, і в результаті атаки загинуло троє членів команди. Крім того, субмарина здійснила атаку без попередження. Хоча Вільсон і не вважав, що напад був достатньо важливим, щоб втягти країну у війну, але принаймні протест треба було заявити. Того дня в середу він дротовим зв’язком порадився з полковником Хаузом, який ще залишався в Лондоні, та запитав у нього поради щодо того, яку відповідь можна дати Німеччині.

Хауз порадив надіслати «гостру ноту», але додав: «Та, боюся, що будь-якої миті може статися більш серйозний розрив, бо вони наче не звертають жодної уваги на наслідки»[435].

«Лузитанія».
Декларація

На борту «Лузитанії» пасажири дізнавалися новини про війну з Cunard Daily Bulletin, але тут, як і в «наземних» виданнях, повідомлялося тільки про загальні переміщення військ,