Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.

Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.

Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.

До в’язня, як і раніше, навідувалась Юстина, приносячи йому їжу, але той її не торкався. Нарешті, одного дня служниця не витримала:

— Про мене, можете вмерти з голоду, але подумайте про тих, хто хоче вам допомогти. Гріш вам ціна, коли самі зведете їхні зусилля намарне…

В очах Домініка промайнув ледь помітний вогник. Юстина озирнулась на вартових, але ті були зайняті балаканиною.

— Пообіцяйте мені, що від сьогодні будете їсти, — пошепки сказала вона, — можливо, завтра вам знадобляться сили…

Бранець кивнув. Відповівши йому теплою усмішкою, дівчина хутко вийшла за двері, не викликавши у солдатів ніякої підозри.

Наступного вечора Юстина застала Домініка у значно кращому настрої, хоч сама була чимось стурбована. Поклавши посеред кімнати великий вузол, вона сказала, що це чиста постіль, за тим узялася запалювати свічку, промовисто глянувши на Гепнера. Той заходився допомагати. Юстина дивилася на нього довго і пильно. Йому більше не судилось побачити цю щиру душу, що була така добра до нього. Свічка спалахнула і залила все тьмяним світлом, від якого скочили темні тіні.

— Прощавайте, — тихо мовила Юстина, — може згадаєте колись… — і вийшла.

Вартові зачинили за нею двері, Домінік нетерпляче кинувся до вузла. Усі його найбожевільніші мрії справдились: з цієї в’язниці був тільки один шлях! Дівчина вирішила допомогти ним скористатись. Довгі клапті з подертих полотен служниця зв’язала в одну довжелезну мотузку, додавши, либонь, свою молитву про те, аби її вистачило до підніжжя замкових стін. І про те, щоб мотузка витримала втікача.

Глупої ночі, коли вже було добре за північ, Гепнер зважився на цю відчайдушну спробу. З кожним порухом наближаючись до землі, Домінік все більше відчував, як несамовита радість і бажання жити заміняють страх. Ненависна в’язниця лишалася вгорі, а внизу чувся шурхіт вітру поміж сплячих осінніх дерев. Здавалось, ще трохи, і ноги його торкнуться жаданої опори…

Та, мабуть, не вистачило бідолашній Юстині ще одного «Господи, помилуй». Мотузка закінчилась, і втікач опинився у лютій пастці: підніматись нагору вже не було сил, а донизу ще лишалось багато. Звівши очі в темні небеса, мовби запитуючи в них про справедливість, Домінік розправив зболені руки, наче крила…

Розділ XII

Орест, Казимир та Христоф дізналися під ранок, що панові Сангушку таки вдалося розбити угорців. Мадяри відступили, попри те, що довгий час удача була на їхньому боці. Змучені козаки не стали їх переслідувати, відпустивши з миром, і тільки сердито плювалися вслід. Такою перемогою, коли їх було пошито в дурні, вони не гордилися. Як, зрештою, і сам пан Сангушко, котрого замість відчуття провини охопила лють. Він марно вишукував бодай одного живого угорця, щоб зігнати на ньому злість. Помітивши трьох чоловіків і Софію, що поволі наближались до місця битви, вельможа сердито відвернувся.

— Ви, бачу, серед нас наймудріший, Христофе, — процідив шляхтич не озираючись. — Здобули трофей, не проливши ані краплі крові.

— Помиляєтесь, — заперечив той, — нам довелося перебити варту.

— Єго княжа мосць велів відвезти пані Єлецьку до Лемберга, — нагадав Сангушко, — тож виконуйте його волю…

— День-два мусимо зачекати, — мовив кур’єр, — нехай мадяри відійдуть якомога далі.

— Як знаєте, — шляхтич байдуже махнув рукою.

У цей час до них підійшов Матвій. На ротмістра було страшно дивитись: обдертий, весь у крові, він сповна розділив долю своїх жовнірів. Утім, Софія щодуху кинулась до нього і ніжно обійняла.

— Слава Богу, ви живий, — промовила вона.

— Щасливий вас бачити, моя пані, — відповів той.

Орест, що мовчки за цим спостерігав, люто скреготнув зубами.

— Не переймайся, — пошепки заспокоїв його Казимир, — бачиш, він ледь живий. При нагоді доб’ємо, як свиню.

Після полудня Сангушко велів козакам повертатись до Острога. Христоф заходився шукати поблизу більш-менш придатне місце, аби зупинитись перед тим, як вирушити далі, і Матвій запропонував свій форт. Після нападу розбійників Деражню почали відбудовувати заново, а декілька вцілілих будинків могли бути сяким-таким прихистком. Кур’єр погодився, і разом з найманцями подався слідом за жовнірами, котрих залишилась після бою лише сотня. Софії підвели сумирну кобилу, і вона поїхала на ній попереду, поряд із ротмістром.

Деражня тепер непривітно бовваніла чорнотою, оточена свіжим частоколом, який звели найперше. Підрихтовані будинки також переливались жовтими дошками поміж обгорілих зрубів, від чого мерехтіло в очах. Навіть вартовий на вежі здавався лиховісним навом, сторожем до якогось царства мертвих.

Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.

Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.

Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.

— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.

— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.

— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.

— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.

Комендант ледь помітно усміхнувся.

— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?

— Мені