Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…

Домінік не повірив своїм вухам.

— А варта? — перепитав він обережно.

— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.

Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.

— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…

Вона поспіхом вийшла, зоставивши Гепнера в сум’ятті. Сповнений хмільної надії, шепочучи напівбожевільні молитви, він простягся на долівці і пролежав так до самісінького ранку.

Із напівсну чи напівзабуття його вивів ранковий гомін на подвір’ї. Визирнувши у вікно, він побачив з десяток солдат і двох служниць, що галасливо поралися біля осідланих коней та запряженого екіпажа. Графиня ще не вийшла, але він зрозумів, що цей почет готується для неї. Стримавшись, аби не помчати щодуху вниз і цим самим видати себе й пані Другет з головою, Домінік нервово спостерігав за приготуваннями. Час тягнувся немилосердно, йому здавалось, що за ним нікого так і не пришлють.

Нарешті з’явилась графиня. Трохи згодом слідом за нею вийшов господар замку. Гепнер не міг бачити його обличчя, але йому здалося, що граф спокійний і навіть усміхнений. Можливо, це через те, що припинились дощі і його вже не мучила спина.

Нарешті до кімнати ввалився захеканий служка, повідомивши, що її милість запрошує пана людвисара приєднатися до мандрівки в монастир, котру вона має намір здійснити. Раніше, ніж той договорив, Гепнер кинувся донизу.

За півгодини паломники вирушили в дорогу. Озирнувшись, Домінік побачив, що граф Другет змінився на виду і споглядав їм услід вже не так добродушно. Утім, тепер це було байдуже. Якщо вийде так, як спланувала графиня, то вже до полудня він буде вільний. Ця думка щемила серце і, здавалось, окриляла навіть його коня, від чого той гарячився і рвався вперед. Можливо, йому, як і вершнику, значно легше дихалось на цій розкислій дорозі поміж вологими схилами гір, що тріпотіли на осінньому сонці ще не розгубленим золотом. Трохи нижче свіжіли води Унгу, тягнучись неквапно, як лінивий вуж, в передчутті холодної пори.

За Унгваром розкинулась рівнина з попелястими хмарами на обрії. Вони передрікали негоду, проте Домінік назвав би їх Божим знаком. Швидше б опинитись там, удалині! Графиня не поспішала подавати йому знак. Може, ще був не час. Думати про те, що пані Другет змінила своє рішення, йому не хотілося. Він нетерпляче позирав крізь шовкові завіски карети, силкуючись з’ясувати причину зволікання.

Нарешті карета спинилася. Графиня пильно вдивилася в попелясту далину.

— Скажіть, пане Гепнере, — спроквола мовила вона, — чи видно вам сокола, он там, на видноколі?

Домінік глянув невидющими очима туди, куди вказала графиня, і з удаваним спокоєм відповів:

— Мені здається, це ворон, ваша милосте.

— Помиляєтесь, — досадливо заперечила вона, — ваші очі підводять вас. Це сокіл.

— Хай змилується наді мною ясна пані, — стримуючи радість, промовив Гепнер, — я бачу ворона.

— Ви мене засмучуєте, — твердила жінка, — це все одно, що сплутати темряву і світло, янгола і демона.

— Тоді я рушу вперед, аби переконатись у вашій правоті, моя пані!

З цими словами він скочив на коня, і перш ніж хтось став йому на заваді, щодуху помчав по розгрузлій дорозі туди, де в небі справді кружляв сокіл. Вартові кинулись навздогін, але, як і було обіцяно, не надто докладали зусиль, щоб упіймати втікача. Зрештою, вони взагалі залишили його в спокої і повернулись до екіпажа.

Отже, нарешті свобода! Вона обіймала його зустрічним вітром, забивала подих, повнила груди і дурманила голову. Усе навколо несподівано здалося йому безцінним скарбом: мокре листя на буках він не проміняв би й на гору золота, а дорожнє каміння — на жодні коштовності. Навіть дощова вода в калюжах здавалась цілющою, як джерело Гіппокрена.

Промчавши несамовитим галопом добрих чверть години, утікач стримав коня. Слід було берегти його сили, бо шлях попереду лежав довгий. З дороги в рідкий лісок збігала покручена стежка, ведучи, мабуть, у найближче село. Трохи подумавши, Домінік рушив нею. Йому хотілось уникати широких путівців, принаймні до гір, а далі вже, думалось, небезпеки буде менше.

За годину лісову тишу пронизав собачий гавкіт. Очевидно, неподалік були мисливці. Гепнер стрепенувся, але вирішив зберігати спокій. Зрештою, кому відомо, що він утікач? Пришпоривши коня, Домінік спробував опинитись від них якнайдалі, проте гавкіт невпинно наближався. Ще трохи, і можна було розгледіти кількох вершників, які рухались просто на нього. Згадавши, що він не має навіть шаблі, втікач люто стиснув зуби. Мисливські хорти вже вовтузились під копитами коня, і найкраще було зупинитись та вичавити з себе посмішку.

П’ятеро вершників зі списами та арбалетами оточили його, мовби він був їхньою здобиччю. Невдовзі наблизився ще один, червонопикий пузань, в якому Домінік з жахом упізнав графа Другета.

— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.

Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.

Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.

— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?

Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.

Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.

Утім, попри найгірші сподівання,