Брем Стокер - Граф Дракула

можуть зашкодити йому так, як він нам. Тому навіть лев повинен остерігатися його дотику. Бережіть це біля вашого серця, — сказав він, піднявши невелике розп'яття і подавши його мені, оскільки я був до нього найближче. — Надіньте ці квіти собі на шию, — простягнув він мені вінок зів'ялих квітів часнику, — а для інших ворогів, звичайного типу, візьміть цей револьвер і ніж; про всяк випадок ось вам крихітні електричні лампочки, які ви можете прикріпити собі на груди; але найважливіша ось ця зброя: ми не повинні марнувати її.

Це був маленький шматочок освяченої облатки, яку він поклав у конверт і передав мені.

— Тепер, — додав він, — скажи, Джоне, де відмички? Якщо нам не вдасться відімкнути двері, то доведеться вломлюватися до будинку через вікно, як було одного разу в міс Люсі.

Лікар Сьюард спробував декілька відмичок, причому його хірургічна практика стала йому в пригоді. Він швидко знайшов відповідну і відчинив двері.

— In manus tuas, Domine![27] — сказав професор, переступаючи через поріг і хрестячись.

Ми замкнули двері, щоб не привертати нічиєї уваги, коли запалимо свої електричні лампочки. Професор обережно спробував замок, щоб дізнатися, чи зможемо ми відімкнути його без проблем, якщо поспішатимемо до виходу. Після цього всі ми засвітили свої лампочки і взялися до пошуків. Я ніяк не міг звільнитися від відчуття, що з нами є хтось іще. Ймовірно, це було наслідком спогаду, який невідступно жив у моїй душі, про страшну обстановку, в якій відбулися всі ці жахи в Трансільванії. Мені здалося, що й інші переживали ті ж почуття, оскільки я помітив, що від кожного звуку, кожної нової тіні, кожного шереху вони раз у раз озиралися.

Все навколо було вкрите густим шаром пилу. На підлозі його, здавалося, назбиралося аж на декілька вершків[28], за винятком тих місць, де виднілися свіжі сліди з відбитками цвяхів із широкими голівками. Це я розрізнив, освітлюючи затверділий пил своєю лампочкою. Стіни були також вкриті шаром пилу, а по кутках висіло багато павутини. У залі на столі лежала велика зв'язка ключів з ярликами, що пожовкли від часу. Мабуть, ними кілька разів користувалися, бо на запорошеному столі було кілька однакових слідів, схожих на ті, які утворилися після того, як їх підняв професор. Він обернувся до мене і сказав:

— Тобі знайоме це місцем, Джонатане? Ти знімав з нього план, і тобі воно, в усякому разі, більш знайоме, ніж мені. Де дорога до каплиці?

Я мав туманне уявлення, де знаходиться каплиця, хоча під час минулих своїх відвідин так і не зміг дістатися до неї. Врешті-решт, після декількох помилкових поворотів, я знайшов дорогу й опинився навпроти низьких, склепінчастих дубових дверей, оббитих залізом.

— Ось де це, — сказав професор, освітивши своєю лампою маленький план будинку, скопійований із книг моєї власної кореспонденції, що стосувалася найму споруди. З невеликим ускладненням ми відшукали в зв'язці потрібний нам ключ і відімкнули двері. Ми готувалися до чогось неприємного, бо в той час, коли ми відчиняли двері, крізь щілиди проходив слабкий огидний запах, але ніхто з нас не чекав того смороду, який ударив нам у ніс. Ніхто з нас, окрім мене, не зустрічав раніше графа, а коли його бачив я, він або знаходився в своїх кімнатах, але постував, або, якщо наситився свіжою кров'ю, перебував у зруйнованій будівлі на відкритому повітрі; тут же приміщення було невелике і закрите, крім того, в ньому десятки років ніхто не жив, тому повітря зробилося затхлим і смердючим; у ньому стояв землистий запах якихось міазмів від гниття, що викликало нудоту.

За звичних умов такий сморід примусив би нас кинути цю справу; але цей випадок був не із звичайних, а висока і жахлива мета, до якої ми прагнули, додавала нам сили, що долали просто фізичні неприємності. Після мимовільного здригання, що охопило нас при першому нападі огиди, ми всі як один взялися до роботи, ніби це бридке місце було садом, наповненим трояндами. Ми провели детальний огляд місцевості, перед початком якого професор сказав:

— Нам треба, по-перше, перевірити, скільки залишилося ящиків; по-друге, ми повинні дослідити кожну діру, кожну щілину, кожний кут і подивитися, чи не можемо знайти якого-небудь ключа до того, що сталося з рештою ящиків.

Достатньо було одного погляду, щоб дізнатися, скільки їх залишилося, тому що ящики із землею були величезного розміру і не могли залишитися непоміченими.

Із п'ятдесяти залишилося лише двадцять дев'ять!

Я пережив мить жаху, бо, помітивши, що лорд Годалмінг раптово озирнувся і подивився вздовж темного проходу, я також поглянув туди — і на мить в мене завмерло серце. Мені здалося, що я бачу силует графа, який вимальовується в тіні; я виразно розгледів лукаве, бліде, горбоносе обличчя з червоними очима, червоними губами. Це тривало лише одну мить, тому що, коли лорд Годалмінг сказав: «Мені здалося, що я бачив чиєсь обличчя, але це тільки гра тіней», — і відновив своє розслідування, я спрямував світло моєї лампочки у вказаному напрямі й пішов у прохід.

Я не знайшов нічиїх слідів; а оскільки там не було ні кутів, ні дверей, ані найменшої шпарини, а лише капітальні стіни, то значить, йому нікуди було сховатися. Я вирішив, що страх підіграв уяві, і нічого не сказав своїм супутникам.

Декілька хвилин по тому я побачив, як Моріс позадкував раптово від кутка, який досліджував. Ми всі інстинктивно повернули голови в його бік, оскільки нерви у всіх були напружені, і побачили масу фосфоресціюючих[29] крапок, що мерехтіли, як зірки. Всі мимоволі позадкували, побачивши, що куток буквально наповнився щурами.

Хвилину або дві ми стояли нерухомо, але лорд Годалмінг, який, мабуть, приготувався до такої зустрічі, підійшов до величезних, оббитих залізом дверей, зовнішній бік яких лікар Сьюард описав у своєму щоденнику, покрутив ключ у замку, вийняв величезні засуви і розчинив їх навстіж. Потім, вийнявши з кишені маленький срібний свисток, різко і пронизливо свиснув. Йому відповів гавкіт собак за будинком лікаря Сьюарда, і приблизно за хвилину з-за рогу примчали три фокстер'єри. Ми несвідомо посунули до дверей; я випадково помітив, що в цьому місці пил був дуже стоптаний: мабуть, відсутні ящики проносили цим шляхом. Але навіть за цю хвилину кількість щурів зросла. Собаки кинулися до нас, але на порозі раптом зупинилися, загарчали, потім, одночасно задерши носи, почали зловісно вити.

Лорд Годалмінг узяв одного з собак, заніс усередину й опустив на підлогу. Тільки-но його лапи торкнулися землі, до нього повернулася природна хоробрість, і він кинувся на