Брем Стокер - Граф Дракула

майже дійшов до дверей, з пацієнтом відбулася нова зміна. Він так швидко підскочив до мене, що в мене вмить зародилася підозра, чи не збирається він повторно зробити спробу напасти на мене. Мої побоювання, проте, були необгрунтовані, оскільки він благально простягнув до мене обидві руки і почав жестами висловлювати те саме прохання про звільнення. Хоча він помітив, що ці рухи псували наше враження про нього, оскільки наводили нас на думку про новий напад, він все ж таки продовжував благати мене. Я подивився на Ван Хелзінка і побачив у його очах підтвердження своєї думки, тому я став дещо стриманішим, продовжуючи бути насторожі, і сказав Ренфілду, що всі його зусилля марні. Я й раніше помічав у нього щось схоже на це зростаюче хвилювання саме в тих випадках, коли він домагався виконання якої-небудь зі своїх численних фантастичних вимог, наприклад, коли йому була потрібна кішка; я вважав, що після категоричної відмови він впаде в ту ж похмуру покірність, як і в попередніх випадках. Мої очікування не виправдалися: переконавшись, що прохання його не буде виконано, він оскаженів. Він кидався на коліна, простягував до мене руки, ламав їх у тужливому благанні, по його щоках котилися сльози, а все обличчя і фігура сповнювало якнайглибше хвилювання.

— Благаю вас, лікарю Сьюард, волаю до вас, щоб ви випустили мене зараз же з цього будинку. Вишліть мене як і куди хочете, пошліть зі мною сторожів із батогами і ланцюгами; хай вони відвезуть мене в гамівній сорочці із зв'язаними і закутими в залізо ногами хоча б у в'язницю; але випустіть мене звідси! Я говорю з глибини серця — з самої душі. Ви не знаєте, кому і як ви шкодите, а я не можу вам сказати! Горе мені! Я не можу сказати! Але в ім'я всього для вас святого, дорогого, в пам'ять вашого розбитого кохання, в ім'я надії, що живе ще у вас, — заради Всемогутнього, заберіть мене звідси і врятуйте від зла мою душу! Невже ви не чуєте мене, не розумієте? Невже ніколи не взнаєте? Хіба ви не бачите, що тепер я здорова, нормальна людина, яка бореться за порятунок своєї душі? Послухайте мене! Послухайте мене! Відпустіть! Відпустіть! Відпустіть!

Явирішив, що чим довше це триватиме, тим більше він шаленітиме і дійде до нападу; тому я взяв його за руку і підвів із колін.

— Досить, — сказав я суворо, — досить; я вже достатньо надивився. Лягайте в ліжко і постарайтеся поводитися пристойніше.

Він несподівано затих і уважно поглянув мені просто в очі. Потім, не кажучи ні слова, підвівся і, поволі пересуваючись, пішов і сів на край ліжка. Покірність прийшла так само несподівано, як і в попередніх випадках.

Коли я останнім зі всієї компанії виходив з кімнати, він сказав мені спокійним голосом вихованої людини:

— Ви віддасте мені належне з часом, лікарю Сьюард, сьогодні я зробив усе, що в моїх силах, аби переконати вас.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Щоденник Джонатана Харкера

1 жовтня, 5 година дня.

Ми з легким серцем вирушили на пошуки вампіра, тому що залишили Міну в чудовому настрої. Я такий радий, що вона погодилася віддати роботу нам, чоловікам. Мені якось моторошно ставало від думки, що вона взагалі бере участь у цій жахливій справі; але тепер, коли її робота скінчена і коли завдяки її енергії, кмітливості й передбачливості вся історія зв'язана в єдине ціле, — вона може відчувати, що її справа зроблена і з того часу вона може довірити решту нам. Всі ми були дещо схвильовані сценою з Ренфілдом. Вийшовши від нього, ми до самого повернення в кабінет не сказали ні слова. Потім містер Моріс сказав лікареві Сьюарду:

— Послухай, Джоне, мені здається, якщо цей чоловік не задумав якоїсь витівки, то він найнормальніший із божевільних, яких я будь-коли зустрічав. Я не цілком у цьому впевнений, але здається, що в нього була якась серйозна мета, і якщо це так, то, мабуть, шкода, що не здійснилося його бажання.

Ми з лордом Годалмінгом мовчали, але лікар Ван Хелзінк додав:

— Ти більше за мене знаєш про божевільних, Джоне, і я радий з цього; якби мені довелося вирішувати питання про його звільнення, боюся, я звільнив би його, звичайно, до того істеричного нападу, який ми спостерігали в кінці. Але вік живи — вік учись, і в цьому разі не треба було йому потурати, як висловився б мій друг Квінсі. Що не робиться — все на краще.

Лікар Сьюард відповів:

— Не знаю! Але, мабуть, я згоден з тобою. Якби цей чоловік був звичайним божевільним, я б зважився повірити йому; але він, мабуть, якимось незрозумілим чином пов'язаний із графом, тому я боюся зашкодити нашому задуму, виконуючи його забаганки. Не можу забути, як він благав про кішку, а потім майже з такою ж пристрастю намагався перегризти мені горло зубами. Крім того, він називає графа «пан і повелитель». Він хоче вийти, щоб допомогти йому якимось бісівським чином. Наш огидний вампір має в своєму розпорядженні вовків, і щурів, і всю свою братію; я гадаю, він не погребує допомогою поважного божевільного. Хоча, правду кажучи, він висловлювався цілком послідовно. Сподіваюся, що служники будуть обачнішими, ніж раніше, і не дадуть йому можливості втекти. Інакше під час майбутньої роботи, здатної виснажити людські сили, можуть статися великі неприємності.

— Не хвилюйся, друже Джоне, — заспокоїв його професор, — ми всі прагнемо виконати свій обов'язок у цій жахливій та сумній історії; кожен із нас чинить так, як йому здається краще. Але що ж нам залишається, окрім надії на милосердя всемилостивого Бога?

Лорд Годалмінг вийшов на кілька хвилин із кімнати і повернувся, тримаючи в руках маленький срібний свисток.

— Ця стара діра, мабуть, повна щурів, — сказав він. — Про всяк випадок я прихопив запобіжний засіб.

Обійшовши стіну, ми попрямували до будинку, намагаючись триматися в затінку дерев. Коли ми підійшли до під'їзду, професор відкрив свій мішок і дістав безліч предметів, які розклав на сходинках, розсортувавши їх на чотири маленькі купки, що призначалися, мабуть, для кожного з нас. Потім він сказав:

— Друзі мої, ми почали дуже ризиковану справу, і нам знадобиться всіляка зброя. Наш ворог сильний не тільки як дух. Пам'ятайте, він володіє силою двадцятьох чоловіків, і в той же час у нас звичайні шиї і горлянки, які піддаються простій силі. Дужча людина або купка людей, які разом дужчі за нього, можуть на деякий час його стримати; але все-таки вони не