Анджей Сапковський - Сезон гроз

На додачу до всього, блиснуло. Загриміло. І почало падати. Геральт мав щирий замір плюнути, брудно вилаятися і оголосити кінець походу. Стримався.

— Рушаємо, Дуссарте. Наступна діра.

— Як накажете, пане Геральте.

І раптом, біля чергового отвору, зяючого у скалі, наступив, — зовсім як у поганій книжці, — перелом дії.

— Кажани, — оголосив вовкулака, нюшачи. — Кажани і… І кіт.

— Рись? Лісовий кіт?

— Ні, — випрямився Дуссарт. — Звичайний домашній.

* * *

Отто Дуссарт з цікавістю приглядався до пляшечок еліксирів, дивився, як відьми́н їх випиває. Спостерігав, як змінюється вигляд Геральта, і очі йому розширилися від подиву й страху.

— Тільки не наказуйте мені, — промовив, — входити з вами до тієї ями. Не образьтесь, але не піду. Як подумаю, що там може бути, то аж шерсть дибки стає від страху.

— Я й гадки не мав про це тебе просити. Вертайся додому, Дуссарте, до жінки й дітей. Ти вже й так дуже мені допоміг, зробив все, про що я просив, більше вимагати не можу.

— Я почекаю, — запротестував вовкулака. — Почекаю, доки вийдете.

— Не знаю, — Геральт поправив меч на спині, — коли я звідти вийду. І чи вийду взагалі.

— Не кажіть так. Зачекаю. Зачекаю до смеркання.

* * *

Дно печери було покрите товстим шаром кажанячого лайна. Самі кажани — бурі вухані, — цілими гронами висіли біля склепіння печери, крутячись і сонно попискуючи. Склепіння спершу було високо над головою Геральта, по рівному дні він міг йти досить швидко і зручно. Однак зручність швидко закінчилася — спершу він мусив схилятися, чимраз нижче схилятися, врешті, не залишилося нічого іншого, як пересуватися на чотирьох. А потім повзти.

Був момент, коли зупинився, вирішивши повертатися, — стало так тісно, що міг застрягнути.

Але почув шум води, а на обличчя наче повіяло холодним повітрям. Розуміючи, що ризикує, протиснувся через щілину, полегшено зітхнув, коли вона почала розширюватися. Коридор зненацька став похилим, він з’їхав по ньому вниз, просто в русло підземного струмка, що випливав з-під однієї скали, а зникав під протилежною. Звідкись зверху сочилося слабке світло і це звідти — з великої висоти — віяв холодний вітерець.

Понор, в якому зникав струмок, виглядав на повністю затоплений водою. Хоча відьми́н підозрював, що він наскрізний, пірнати йому не хотілося. Вибрав дорогу вгору по струмку, проти швидкої течії, підіймаючись по схилу. Доки вибрався зі схилу до великого залу, змок до нитки і вишмарувався мулом вапняних осадів.

Зал був неосяжним, весь у величних патьоках, бурульках, завісах, сталагмітах, сталактитах і сталагнатах. Струмок плив по дні, глибоко проритому меандром. Тут теж згори сочилося світло і відчувався слабкий протяг. Відчувалося ще щось. Нюх відьми́на не міг конкурувати з вовкулачим, але тепер і відьми́н чув те саме, що й вовкулака раніше — слабкий запах котячої сечі.

Він постояв хвилину, роздивився. Тяга повітря вказала йому вихід, прикрашений колонами могутніх сталагмітів, наче палацова арка. Тут же збоку побачив коритце, заповнене дрібним піском. Саме від цього коритця чути було котом. На піску залишилися численні сліди котячих лапок.

Перевісив через плечі меч, який мусив зняти в тісняві щілин. І вступив між сталагміти.

Коридор, що слабо піднімався вгору, був сухим і мав високе склепіння. На дні лежали численні каменюки, але йти можна було. Аж до моменту, коли дорогу йому загородили двері. Солідні й зачинені.

Досі він все ще не знав, чи йшов правильною дорогою, не мав жодної певності, що ввійшов до саме тієї печери. Двері наче підтверджували, що так.

В дверях, при самому порозі, був маленький, недавно випиляний отвір. Прохід для кота.

Штовхнув двері — навіть не здригнулися. Натомість здригнувся — ледь-ледь — амулет відьми́на. Двері були магічні, захищені чарами. Однак, судячи зі слабкого тремтіння медальйону, чари не були сильними. Він наблизив обличчя до дверей.

— Друг.

Двері безшумно розчинилися на змазаних завісах. Він правильно відгадав, що слабке магічне забезпечення і фабричний пароль були до них додані стандартно, як для серійної продукції, нікому — на його щастя — не захотілося вмонтувати в них щось вигадливе. Їх призначенням було відгороджувати від комплексу печер і від істот, нездатних скористатися навіть такою простою магією.

За дверима, які він для певності заблокував каменем, закінчувалися природні печери. Починався коридор, пробитий в скалі кирками.

Попри все, далі не був певен. Аж до моменту, коли побачив перед собою світло. Мерехтливе світло факела чи каганця. А через мить почув добре йому знайомий сміх. Регіт.

— Бууег-гггррр-ееееггг-буеееег!

Як виявилося, світло і регіт доносилися з чималого приміщення, освітленого прикріпленою до залізного держака скіпкою-лучиною. Під стінами в кілька поверхів стояли скрині, коробки й бочки. При одній зі скринь, використовуючи бочки замість крісел, засіли Буе і Банг. Грали в кості. Реготав Банг, видно, йому більше очок випало.

На скрині неподалік стояв глечик з оковитою. При ньому лежала закуска.

Печена людська нога.

Відьми́н добув меча з піхов.

— Добридень, хлопці.

Буе і Банг якийсь час витріщалися на нього, роззявивши роти. Потім заревли, зірвалися, перевертаючи бочки, вхопили зброю. Буе — косу, Банг — широкий булат. І кинулися на відьми́на.

Здивували його, хоч він здогадувався, що буде непереливки. Але не сподівався, що потворні велетні виявляться такими швидкими.

Буе низько махнув косою, якби Геральт не стрибнув угору, міг би втратити обидві ноги. Ледве ухилився від удару Банга, булат викресав іскри з кам’яної стіни.

Відьми́н умів справлятися зі швидкими противниками. З великими теж. Швидкі чи повільні, великі чи малі, всі мали місця, вразливі на біль.

І поняття не мали, яким швидким стає відьми́н, випивши еліксири.

Буе завив, уражений в лікоть, уражений в коліно Банг завив ще голосніше. Відьми́н обдурив його швидким вольтом, перескочив над вістрям коси, самим кінцем клинка вцілив Буе у вухо. Буе заревів, трусячи головою, махнув косою, напав. Геральт склав пальці і вдарив його знаком Аард. Приголомшений чарами Буе упав задом на підлогу, його зуби голосно клацнули.

Банг широко змахнув булатом. Геральт спритно пірнув під вістрям, в прольоті хльоснув велетня у друге коліно, крутнувся, дострибнув до Буе, що намагався встати, різонув його по очах. Однак Буе встиг відхилити голову, удар пройшов мимо, влучив у дуги брів, кров відразу ж залила обличчя огротроля. Буе заревів, зірвався, наосліп кинувся на Геральта, Геральт відскочив, Буе налетів на Банга, стукнувся з ним. Банг відштовхнув його