Анджей Сапковський - Сезон гроз

буде. Борг маю перед вами, великий борг. Якби не ви, то й не ходив би я досі по світі. Ви мене тоді пощадили. Вам завдяки…

— Не мені дякуй. Собі. Тому, що ти навіть у вовчій подобі залишався людиною і ніколи нікого не скривдив.

— Не скривдив, правда. І що з того? Сусіди, підозри набравши, зараз на мене відьми́на спровадили. Хоча, бідахи, гріш до гроша складали, аби вас найняти.

— Я думав про те, щоб повернути їм гроші, — зізнався Геральт. — Але могли щось запідозрити. Я їм відьми́нським словом ручив, що зняв з тебе вовкулачі чари і повністю вилікував від лікантропії, що тепер ти найнормальніший у світі. Таке мусило дорого коштувати. Коли люди за щось платять, то вже у заплачене вірять. Що заплачене, те правдиве і святе. Чим дорожче, тим більше.

— Мені досі мороз йде поза шкірою, як той день згадаю. — Дуссарт зблід під засмагою. — Ледве я тоді не вмер зі страху, як вас із срібним клинком побачив. Думав, остання моя година вибила. Чи ж то мало оповідей чув? Про відьми́нів-убивць, що їх тільки кров і мука тішить. А вийшло, що ви чоловік справедливий. І добрий.

— Не перебільшуймо. Але моєї поради ти послухав і з Гуаамезу вибрався.

— Мусив, — похмуро сказав Дуссарт. — В Гуаамезі ніби повірили, що чари з мене знято, але ваша правда — навіть колишньому вовкулаці між людьми нелегко. Вийшло на ваше: те, ким ти колись був, важніше ніж те, хто ти зараз. Мусив я звідти вибиратися, мандрувати в чужі околиці, де ніхто мене не знав… Блукав я, блукав… Аж врешті сюди приблукався. І тут Едвіну зустрів.

— Рідко трапляється, — покрутив головою Геральт, — щоб двоє теріантропів в парі жили. А ще рідшим є потомство від такого зв’язку. Поталанило тобі, Дуссарте.

— Абись-те знали, — вищирив зуби вовкулака. — Діти гарні, як намальовані, красними паннами ростуть. А з Едвіною ми добралися, як в корці маку. До кінця днів наших разом будемо.

— Вона відразу пізнала, що я відьми́н. І відразу була готова до оборони. Не повіриш — киплячим борщем хотіла мене пригостити. Певно, і вона наслухалася вовкулачих байок про кровожерних відьми́нів, що їх тільки мука тішить.

— Даруйте їй, пане Геральте. А того борщу ще покуштуєте. Едвіна пресмачний борщ варить.

— Може краще, — відьми́н похитав головою, — щоб я їй не набивався. Не хочу дітей лякати, ані дружину твою дратувати. Я ж для неї — розбійник з мечем, трудно чекати, щоб відразу зі мною заприязнилася. Сказала, що кров’ю тхну. В переносному значенні, звісно.

— Не конче. Тільки не образьтеся, але й справді страшенно чути від вас кров’ю.

— Я не мав контакту з кров’ю вже…

— Вже два тижні, я б сказав, — закінчив вовкулака. — То була засихаюча кров, мертва кров, ви торкалися до когось пораненого… І давніша кров є, з-перед місяця. Холодна кров. Зміїна. Самі теж кровоточили. З рани, живою кров’ю.

— Я вражений.

— Ми, вовкулаки, — Дуссарт гордо випрямився, — трішки тонший нюх маємо, ніж люди.

— Я знаю, — усміхнувся Геральт. — Знаю, що вовкулачий нюх — то справжнє чудо природи. Тому саме приходжу до тебе і про послугу прошу.

* * *

— Землерийки, — понюшив Дуссарт. — Землерийки, значиться, мідиці. І полівки. Багато полівок. Лайно. Сила-силенна лайна. Найбільше куничого. І ласичого. Нічого більше.

Відьми́н зітхнув, після чого сплюнув. То була вже четверта печера, в якій Дуссарт не занюхав нічого, крім гризунів і хижаків, що на цих гризунів полювали. І сили лайна тих та інших.

Перейшли до наступного отвору, зяючого в скальній стіні. Каміння сповзало з-під ніг, сипалося вниз по схилу. Схил був крутий, йшлося тяжко. Геральт вже починав відчувати втому. Дуссарт, залежно від терену, змінювався у вовка або залишався в людській подобі.

— Ведмедиця. — Заглянув до чергового гроту, потягнув носом. — З ведмежатами. Була, але пішла, вже її там немає. Є бабаки. Землерийки. Кажани. Багато кажанів. Куниця. Росомаха. Сила-силенна лайна.

Наступна печера.

— Тхориця. В тічці. Ще росомаха… Ні, двоє. Пара росомах.

— Підземне джерело, вода злегка сірчана. Гремліни, ціла група, напевно, десятеро. Якісь плазуни, наче саламандри… Кажани….

З розміщеного десь високо скального виступу злетів величезний орел, кружляв над ними, клекочучи.

Вовкулака підняв голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, що сунули з-за них.

— Гроза наближається. От літо видалося, — ані дня без грози… Що робимо, пане Геральте? Наступна діра?

— Наступна діра.

Щоб добратися до тої наступної, вони мусили перейти буркун-водоспад, не надто великий, але достатній, щоб неабияк промокнути. Порослі мохом скелі були тут слизькі, як мило. Дуссарт, щоб мати змогу йти, перетворився у вовка. Геральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, переміг себе, вилаявся і здолав тяжку дорогу на чотирьох. Добре, що нема тут Горицвіта, подумав, ото б він баладу склав. Спереду лікантроп у вовчій подобі, ззаду відьми́н рачки. Мали б з чого люди потішитися.

— Велика діра, пане відьми́не, — занюшив Дуссарт. — Велика й глибока. Там гірські тролі, п’ятеро чи шестеро дорослих тролів. І кажани. Сила-силенна кажанячого лайна.

— Йдемо далі. До наступної.

— Тролі… Ті самі тролі, що й раніше. Печери сполучені.

— Ведмежá. Було там, але пішло. Недавно.

— Бабаки. Кажани. Листконосові.

Від наступної печери вовкулака відскочив, як обпечений.

— Горгон, — прошепотів. — В глибині ями сидить великий горгон. Спить. Нікого, крім нього, нема.

— І не дивно, — пробурмотів відьми́н. — Відходимо. Тихенько, а то ще прокинеться.

Вони відійшли, неспокійно оглядаючись. До чергового гроту, на щастя, розміщеного далеко від лігвиська горгона, наближалися дуже поволі, розуміючи, що обережність не завадить. Не завадила, але й потреби в ній не було. Кілька чергових печер не ховали у своїх глибинах нікого, крім кажанів, бабаків, мишей, землерийок і полівок. І ще сили-силенної лайна.

Геральт був втомлений і розчарований. Як виглядало, Дуссарт теж. Але, треба визнати, тримав фасон, не виявляв втоми ні словом, ні жестом. Однак відьми́н не мав ілюзій. Вовкулака сумнівався в успіху операції. Згідно з тим, що Геральт колись чував, і що підтвердила бабка-травниця, гора Кремона була зі східного стрімкого боку порожниста, як сир, продірявлена безліччю печер. Печер, і справді, вони знайшли без ліку. Але Дуссарт виразно не вірив, щоб вдалося винюхати ту потрібну, що