Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Ну що, згадав? — запитав шериф.

— Тут живуть двоє білих чоловіків, — відповів негр. — Голос був байдужий, ані крихти понурості чи ще чогось. — Не знаю, хто вони і що роблять. Це не моє діло. Я ні разу їх не бачив. Просто чув, люди казали, що там мешкають двоє білих. Мені однаково, хто вони. Оце все, що мені відомо. Можете шмагати мене до крови. Більш нічого не знаю.

Шериф знову зітхнув.

— Досить. Мабуть, це таки правда.

— Та це ж отой Крістмас, що працював на фабриці, а другого звуть Браун, — озвався третій чоловік. — У Джефферсоні зупини першого-ліпшого, від кого перегаром несе, і він те саме скаже.

— І це схоже на правду, — згодився шериф.

Та й повернувся до міста. Коли юрба побачила, що він від’їжджає, почався мало не біблійний вихід. Так, ніби вже не було на що дивитися. Тіло забрали, а тепер іще й шериф забрався. Неначе повіз у собі, десь усередині цієї незрушної туші, що знай зітхає, саму таємницю. Вона збуджує й спокушає, як обіцянка чогось іншого, ніж гидотності напхом напханих черев і низки одноманітних буднів. Отож не було на що дивитися, хіба на пожежу, а ці люди спостерігали її три години. Уже призвичаїлися до неї, достосувалися; тепер пожежа зробилася невід’ємною частиною їхнього життя й життєвого досвіду, стоячи в безвітрі під колоною диму, вищою й тривкішою, ніж пам’ятник, до якого можна будь-коли повернутися. Досягши міста, їхній караван мав у собі щось від чванливого лицемірства процесії за катафалком: на чолі шерифів автомобіль, а інші сурмлять і бекають ззаду, в клубах гуртом здійнятої куряви. На перехресті, неподалік майдану цю процесію на мить затримала сільська підвода, яка спинилася, щоб дати зійти подорожній. Виглянувши з вікна, шериф побачив молоду жінку, що злазила з воза помалу й обачно, з незграбною обережністю вагітної на останніх днях. Віз поїхав, караван рушив далі й перетнув майдан, де касир у банку вже вийняв із сейфа конверт, який небіжчиця віддала на зберігання, надписавши: «Розпечатати після моєї смерті. Джоанна Берден». Коли шериф увійшов до свого кабінету, там уже чекав касир із конвертом, який містив аркушик. На ньому тою самою рукою, що й на конверті, написано: «Повідомити адвоката І. І. Піблза — Біл-стрит, Мемфіс, Теннессі, і Натанієла Беррінґтона — Сент-Ексетер, Нью-Гемпшир». І це все.

— Той Піблз — правник-нігер, — зауважив касир.

— Та невже? — здивувався шериф.

— Авжеж. Скажіть, що мені робити.

— Мабуть, те, що на папері зазначено, — відповів шериф. — Зрештою, буде ліпше, коли я сам це зроблю.

Він надіслав дві телеграми. За півгодини дістав відповідь із Мемфіса. Ще одна прийшла на дві години пізніше, а тоді за якихось десять хвилин містом поширилася чутка, що нью-гемпширський небіж міс Берден пообіцяв тисячу доларів винагороди тому, хто спіймає вбивцю. О дев’ятій вечора з’явився чоловік, якого побачив селянин, вламавшись в охоплений пожежею будинок. Тоді вони ще не знали, що це — саме той. Він їм цього не сказав. Знали тільки, що чоловік, який віднедавна проживав у місті й був відомий як бутлегер Браун, причому бутлегер нікудишній, прийшов на майдан дуже схвильований і шукав шерифа. Ось тут усе почало помаленьку складатися докупи. Шериф знав, що Браун якось пов’язаний з іншим прибульцем — Крістмасом, про якого, дарма що він прожив у Джефферсоні три роки, знали ще менше, ніж про Брауна. Допіру тепер шериф дізнався, що Крістмас три роки мешкав у хижі за будинком міс Берден. Браун хотів щось сказати, вимагав цього гучно й наполегливо. Відразу стало зрозуміло, що він домагається тисячі доларів винагороди.

— Хочеш видати свого спільника? — поцікавився шериф.

— Не хочу нікого видавати, — різко й хрипло відповів ошалілий Браун. — Я знаю, хто вбивця, й скажу це, коли дістану винагороду.

— Спершу впіймай його, тоді матимеш гроші, — сказав шериф, і Брауна забрали у в’язницю, для певності. — Хоча, як гадаю, в такому заході не було потреби, — додав він. — Цілком певно, що, поки тут пахне тою тисячкою, його звідси не викуриш.

Коли вивели Брауна, що злився, харчав, хрипів і вимахував руками, шериф зателефонував до сусіднього міста, де тримали пару псів-шукачів. Їх мали привезти вранішнім потягом.

На сумному світанні цього недільного ранку, понад голою, понурою платформою, де чекали тридцять чи сорок осіб, замигтів освітленими вікнами й, заторохтівши, спинився на якусь хвилинку потяг. Швидкий, він не завжди зупинявся у Джефферсоні. Затримався тут якраз стільки, щоб випустити двох собак. Тисяча тонн дорогого, складного й мудрованого залізяччя, сяючи й гуркочучи, увірвалась у вражену тишу, щоб виригнути двох сухорлявих догідливих привидів, чиї обрамлені обвислими вухами сумирні писки печально й принижено дивилися на втомлені, бліді обличчя людей, що, недоспавши ночі, у якійсь жахливій і безсилій нетерплячці оточили псів. Немовби скверна вбивства поширилась і на всі наступні дії, зробила з них щось потворне, парадоксальне, збочене проти розуму й природи.

Світало, коли це ополчення добралося до халупи за холодними головешками та попелом, що залишилися від будинку. Пси-шукачі, чи то осмілівши від сонячного світла та тепла, чи то перейнявши напружене збудження від людей, біля халабуди стали гавкати й рватися з повідків. Шумно нюшачи, подих у подих, вони взяли слід і повели чоловіка, що тримав смики. Пробігши зо сто ярдів, спинилися, стали завзято рити землю й випорпали ямку, в якій хтось закопав недавно спорожнені консервні бляшанки. Гуртом собак відтягли звідти. Відвели від хижі й ще раз відпустили. Якусь хвилину пси метушилися, скиглили, а тоді знову рвонули, висолопивши язики, пускаючи слину, тягнучи й волочачи за собою людей, що бігли й матюкалися, аж поки повернулися до халупи. Там шукачі, упершись лапами, задерши голови й закотивши очі, залилися дзявкотом на розчахнуті навстіж двері — палко й самозречено, як два баритони в італійській опері. Собак посадили в авто, відвезли до міста й там нагодували. Коли їхали через майдан, у церквах розмірено й мирно бамкали дзвони, а вулицями статечно простували добропорядні люди під парасольками, з Бібліями та молитовниками в руках.

Цього вечора до шерифа завітав сільський хлопчина з батьком. Хлопець розказав про те, як у п’ятницю вночі їхав машиною додому і як його за милю-дві від місця злочину зупинив чоловік із пістолетом. Боячись пограбування, а то й смерті, юнак вирішив перехитрувати цього попутника — приїхати на своє подвір’я, а там вискочити з машини й гукнути на допомогу, але той щось запідозрив, наказав спинити авто й