Вільям Фолкнер - Світло в серпні

мертвій, спокою. О ні! Спокій — це не дуже часта річ. Отож вони товпилися, збивалися в гурти, вірячи, що вогонь, кров і тіло, яке згинуло три роки тому й тільки-но повернулося до життя, волають про помсту. І не вірили, що несамовитий захват полум’я і нерухомість тіла — це підтвердження того, що досягнено просторів поза людським болем і злом. О ні! Бо приємніше вірити у щось інше. Ще краще, ніж полиці та прилавки, повні давно знаних речей, які власник надбав не тому, що прагнув їх, милувався ними, тішився з володіння, а просто для того, щоб затуманити, обманути покупців і збути ці речі з баришем; на ще не проданий товар, на людей, що могли б його купити, але ще цього не зробили, власник поглядає зі злістю, а то й з образою, а то й з відчаєм. Ще краще, ніж затхлі кабінети, де вичікують правники, причаївшись серед привидів старої брехні й похоті, де чекають лікарі з гострими ножами та ядучими ліками й втовкмачують пацієнтові, сподіваючись, що той повірить, не заглянувши в друковані вказівки, буцімто ці медики тільки для того й працюють, щоб кінець кінцем зі своєї доброї волі залишитися без роботи. Приходили також жінки — нероби в яскравому, а дехто і в похапцем накинутому одязі, з потайним пристрасним блиском в очах і з даремно розімлілими бюстами (цим жінкам завжди була миліша смерть, ніж спокій), щоб у безнастанному гулі «Хто вбив? Хто це зробив?» виклацувати, мов на машинці, безліччю твердих каблучків щось на кшталт «Він і досі на свободі? Ах! І досі не спіймали? І досі?»

Шериф теж видивлявся на вогонь із здивуванням і досадою, бо не було як оглянути місце злочину. Ще не усвідомив, що досаду викликала людина. Завинив вогонь. Здавалося, що для цього він самозародився. Здавалося, ось клубок усіх передумов і причин того, що шерифові предки прожили досить довго, аби пустити його на світ, стали до змови зі злочином. Отож урядовець походжав, спантеличений і роздратований, навколо цього монумента недбальству, забарвленого надією й крахом, аж поки підійшов помічник і доповів: у халабуді неподалік будинку він виявив сліди того, що хтось у ній недавно перебував. І відразу ж селянин, який перший зауважив пожежу (ще не дістався до міста; його підвода не проїхала ані дюйма з місця, де він зліз із неї дві години тому, а тепер сновигав поміж людей, розпатланий, вимахуючи руками, з отупілим, змученим, розпашілим лицем, охриплий мало не до шепоту), згадав, що коли він увірвався в будинок, там був чоловік.

— Білий? — запитав шериф.

— Так, сер. Никав у сінях, ніби тільки що звалився зі сходів. Нізащо не хотів пустити мене нагору. Сказав, що вже побував там і нікого не застав. А коли я спустився, його вже не було.

Шериф глянув на людей навколо себе.

— Хто жив у цій халупі?

— Я й не знав, що в ній живуть, — відповів помічник. — Мабуть, нігери. Як я чув, вона могла й квартирувати нігерів у себе в домі. Дивно мені тільки, чому один із них давно цього не скоїв.

— А приведіть-но мені якогось нігера, — звелів шериф. Помічник і ще двоє-троє виконали наказ. — Хто жив у цій халабуді?

— Не знаю, містере Вотт, — мовив негр. — Я ніколи не придивлявся. І не знав, що там хтось живе.

— Заведіть його туди, — розпорядився шериф.

Навколо нього, помічника та негра збиралися люди з однаковими обличчями, з очима, в яких уже тьмяніли справжні відблиски безглуздого полум’я. Немовби всі їхні п’ять відчуттів злилися в одне — в органі зору, в апофеозі, а слова, що літали між ними, породжував вітер чи повітря: «Це він? Ось цей убив? Шериф упіймав його. Так, уже впіймав його». Шериф глянув на них.

— Забирайтеся звідси, — сказав він. — Усі. Йдіть дивитися на пожежу. Якщо потребуватиму допомоги, я вас покличу. Геть звідсіля.

Він обернувся й повів двох помічників та негра до халупи. Спіймавши облизня, інші стояли і споглядали, як троє білих та негр входять у халупу й зачиняють за собою двері. А позаду ґаволовів умирало полум’я й гоготіло, наповнюючи повітря, не гучніш, ніж голоси, зате гул долинав аж ніяк не з нізвідки, на відміну від них. «Господи Боже, якщо це він, то чого ж ми стоїмо й нічого не робимо? Убив білу жінку чорний засранець…» Ніхто з них не бував у цьому будинку. Коли міс Берден була жива, вони не дозволяли своїм жінкам навідувати її. А коли були молодші, ще хлопчиська (у деяких і батьки таке робили), то кричали на вулиці їй навздогін: «Негритоська коханка! Негритоська коханка!»

У халупі шериф важко сів на одне з ліжок. І зітхнув — чоловік-бочка, із справдешньою скелеподібною незрушністю бочки.

— Що ж, я таки хочу дізнатися, хто жив у цій халупі, — озвався він.

— Я ж вам сказав, що не знаю, — відповів негр. Прозвучало це трохи понуро, з прихованою настороженістю. Він стежив за шерифом. Інші двоє білих стояло ззаду, їх не було видно. Не озирався на них, навіть погляду не кинув. Вдивлявся в шерифове обличчя, як дивляться в дзеркало. Мабуть, побачив, як у люстерку, на що заноситься. А може, й не побачив, бо якщо на обличчі щось та й змінилося, майнуло, то це лиш промайнуло. Негр не оглянувся, ось тільки його обличчя зморщилося раптово, різко й миттєво, смикнулись угору кутики вуст, вискалилися, наче в усмішці, зуби, коли по спині ляснув ремінь. І знову, непроникне, розгладилося, утихомирилося.

— Гадаю, ти не дуже стараєшся пригадати, — зауважив шериф.

— Не можу пригадати, бо не знаю, — мовив негр. — Я й живу оддалік. Ви ж мали б знати, де я мешкаю, білі люди.

— Містер Бафорд каже, що ти мешкаєш поряд, біля дороги, — сказав шериф.

— Багато хто живе біля дороги. Містер Бафорд, напевно, знає, де мій дім.

— Він бреше, — втрутився помічник на прізвище Бафорд. Це він тримав ремінь пряжкою назовні. Був напоготові. Пас очима шерифове обличчя. Немов спанієль, що жде наказу кинутись у воду.

— Може, бреше, а може, й ні, — розсудив шериф, розмірковуючи про негра. Нерухомий, величезний, незрушний, продавив пружини ліжка. — Мабуть, він іще не втямив, що я не жартую. Вже й не кажу про цих людей надворі. Ці не посадять його в тюрму, якщо діло поверне на гірше, бо не мають такої. А якби й навіть мали, то все одно не завдаватимуть собі зайвого клопоту.

Мабуть, його очі знову подали знак, сигнал, а може, й