Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

Умовляла себе, що Іван не відмовиться від неї, що її материнська любов дорожча за гроші, та, коли лягала спати, промовила сама до себе: «Він не повернеться. Він завжди хотів більшого, ніж я могла дати. Звісно ж, що я можу дати тепер? Тепер є вона, з грошима і рожевою перспективою».

Перед очима знову і знову спливало Любине обличчя. Розплющувала очі, щоб прогнати його, або ж намагалася міцно заплющити. Обличчя справді на деякий час зникало, потім знову проступало у свідомості. «Вона — рідна кров, ще Степанида казала. А хто я? Чужа тітка. Як він переживе, коли дізнається? Хоч би була почекала… — важко зітхала, ворочалася з боку на бік, але не могла заснути. — Треба повертатися додому, нема чого мені уже ховатися».

Згадка про батьків боляче кольнула серце. Вони любили онука, чи простять тепер обман? «Вітя! — погукала подумки. — Як мені важко! Тебе відняли у мене, а тепер віднімають і сина». Повернулася обличчям у подушку і заплакала тихо, щоб не розбудити доньку.

Через кілька днів біля її будинку знову зупинилася машина, звичайна сіра колгоспна «Волга». Олена побачила, як із «Волги» вийшли батько і ще двоє літніх людей, яких вона не відразу й пізнала, — за батьком до хати йшла у чорній плюшці й нових бурках Параска Микитівна, за нею — колишній головний агроном Тит Феодосійович, теж у новій куфайці й такій же кролячій шапці, як ходив і раніше. Олена пройшла кілька кроків назустріч і спинилася.

— Ну здрастуй, дочко, — першим обізвався батько.

— Здрастуйте, тату, — Олена впала батькові на груди й заплакала.

— Цить, цить, не плач, — розгубився Микола. — Ось ми тут до тебе цілою делегацією, а ти нас сльозами зустрічаєш, ще й на мороз вибігла роздягнута.

У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку «Столичної», а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці.

— Не йти ж перший раз у хату з порожніми руками, — промовила до розгубленої Олени. — Дай, Боже, щоб і останній раз у цю хату прийшли.

— Чого це ви так? — Олена намагалася вгадати, з чим приїхали ці дорогі її серцю люди.

— Так, а чого ж, — не стала тягнути Параска Микитівна. — Ми, Олено, по тебе. Оце ось посидимо, поговоримо. Сідайте, хлопці, за стіл. — розпоряджалася, мов у себе вдома. — І ти, Олено, теж сідай. Кому говорити — мені чи ти будеш, Тите Феодосійовичу?

— Вже, Микитівно, як узялася командувать, то спершу по чарці налий, — зауважив їй колишній агроном, — а то добряче перемерзли за дорогу. Миколо, ти менший, сходи за шофером, гукни, чого він так довго колупається?

Микола слухняно надягнув шапку й пішов за шофером.

— Дак, Іван пише? — спитала тим часом Параска Микитівна.

Олена глянула їй в обличчя і тихо промовила:

— Пише. Писав…

— Да, наробила Люба дєлов, — зітхнула сива жінка. — Там Дуня, мо’, стеряється. Проклинає дочку день і ніч, із хати вигнала й сама на люди очей не показує. Мати твоя теж плаче, боїться, що Люба Івана відніме, — замовкла, бо зайшли Микола з шофером. — Ну, сідайте, будемо тепер говорити. А ти, Олено, чарки дай, а то стоїш, наче не в своїй хаті.

— Тут же он і мати передала, — Микола заніс важку, накриту рушником кошолку.

Випили по чарці, і Тит Феодосійович заговорив першим.

— Справа така, Олено Миколаївно, — помовчав, кахикнув у кулак. — Уже немає чого тобі отут жити — Люба всіх просвітила. Е-е-ех, дура, — махнув рукою. — Ладно. Ми тут усі свої — як воно з Іваном буде, так і буде, а ти повертайся у село. Причина не тільки у твоєму особистому, а і… — пошукав потрібне слово і не знайшов. — Отут, Миколаївно, я, батько твій і ще багато нас таких, не думай, що самих стариків, а й молодших — із колгоспу виходимо. — Олена здивовано глянула спочатку на батька, потім на Тита Феодосійовича. — Да, виходимо, — продовжував той. — Не можемо дивитися, як воно все валиться, все, що руками оцими зводилося, — поклав на стіл дві великі долоні. — По цеглині, по досточці. Після війни жінки собою землю орали, щоб тільки не запустіла. А тепер он трактори які, техніка, а земелька… — голос його затремтів. — Такого ще не було, скільки себе пам’ятаю, щоб кращі поля бур’янами заростали. Що наш народ їсти буде — німецький чи американський хліб? Так ті нагодують, що і в горлі стане. Уже бачили ми їхній хліб, — замовк, глянув на Параску Микитівну. — Налий іще по одній, чи що. Думаєш, легко воно ото…

Жінка слухняно налила всім у чарки, тільки водій свою відсунув убік.

— Правда, тобі не положено, Хведя, а то не подовозиш нас додому, їж ось, — ближче підсунула тарілку зі смаженим м’ясом.

Тит Феодосійович випив чарку, взяв шматочок хліба, подивився на нього, похитав головою і надкусив. Прожував, поклав на стіл.

— Свій хлібець, і сила в ньому своя, бо вона під нашим сонцем визріла і зі своєї земельки взята. Чортового батька, чужого хліба наїмося. Душа не витримує більше такої наруги. Будемо, Олено Миколаївно, ділитися з колгоспом. От, — рубонув рукою повітря.

— Хто ж вам дозволить, Тите Феодосійовичу? — недовірливо запитала Олена.

— А ми ні в кого й питатися не будемо. Не треба нам нічий дозвіл — паї маємо? Маємо. Думаєш, ми одні на таке підемо — більша половина села. Уже загальні збори пройшли. Є, правда, й такі, кого влаштовує нинішній розгардіяш, — крадуть і п’ють, п’ють і крадуть. Такі були й будуть, але вони погоди не роблять. А ми як не заберемо зараз самі свою землю, то завтра її від нас заберуть — швидко знайдуться спритники з товстими гаманцями. Спеціалісти нам треба, Олено Миколаївно, поки нових виростимо, світлі голови. Ми, старики, теж не станемо осторонь — є ще порох у порохівниці, рано нас іще списувати з рахунку. Техніку поділимо, поки всю ще не пропили й не розікрали, худобу — все. Головне — до весни встигнути.

Замовк, глянув на Олену. Вона теж мовчала. Параска Микитівна ковзнула поглядом на пляшку, але не взяла, перевела погляд на Миколу, що сидів за доньчиним столом невеселий і мовчазний, сама почала говорити:

— Не думай, Олено, що це тільки розмови. Уже створили комісію — я, ось Тит Феодосійович, батько твій теж у комісії. Поділимо, як положено, а то люди уже зневірилися, село вимирає, бо нікому не потрібне, тільки кров із нас п’ють кровопивці прокляті.