Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

якій обіцяв колись, що зустрінеться з нею в країні золотого яблука. Зустрілися… В божевільному жахові, що відбирає і мову, і крик, і порух, дивився на нього Ібрагім, і тільки очі благали пощади.

Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тоді, в Багдаді, коли незнайома дівчина прошепотіла: «Козаче, соколе», — ворухнулося в душі, і та сама рішучість, зроджена страхом, що знову втратить довір’я своїх повелителів, підвела руку. Тоді він починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тоді заслуговував ласки у можновладців, убиваючи рабиню, тепер — убиваючи вождя. Ібрагім став йому таким непотрібним, як колись любов до Нафіси і віра в християнського Бога. Ба ні, виходить, він ще потрібний, потрібна султанова смерть від руки Аліма.

Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбаджі першої султанської орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителеві.

Мовчки поверталися: попереду Мурах–баба з Алімом, за ними два капиджії. Та раптом Аліма діткнулася якась непевність, тривога. Він оглянувся — придворні кати були понурі, Алім ступив набік, щоб порівнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах–баба повернув із дороги до брами в прохід, що провадив до джеляд–одаси[178]. Рвучко повернувся чорбаджі, сягнувши по палаш, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки і заткали горло шматком сукна.

При світлі смолоскипа, що присвічував останнім хвилинам життя Ібрагіма, капиджі–баша зачитав фетву, написану рукою шейхульіслама Реґеля, неабияк вдоволеного помстою.

— Султан убитий, так уже було, але рід Османів священний. Чужинець, що вмочив руки в крові державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається водою, лише кров’ю.

Останній раз вдарило в мозок слово «чужинець», і від нього дужче заболіло, ніж від смертного вироку. Ціле життя хотів зрівнятися з турками — і даремно…

В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам’яті Аліма виклятий ним самим степ і висока трава… а в небі хмаринки білі… і скачуть коні — його і батька, і летять голови татарські… І злетіли червоні коні в чуже чорне небо над Босфором…

Цієї ночі над Мармуровим морем у балик–хане[179], що притулився до південної стіни Біюк–сарая, засвітилося світло. Рибалки спускали у воду мішок із тілом першорідного сина козацького полковника Самійла — яничара Аліма.

До ранку сліди ребелії на Софійському майдані були заметені. Народ сходився до палацу супроводжувати до мечеті Еюба нового султана.

Дервіші бігли попереду, викрикуючи осанну імператорові, ревніші розтинали собі вени на знак, що завжди готові пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонів, поривався до процесії, щоб поцілувати сліди копит султанського коня.

Великий візир Hyp Алі притримував рукою семирічного володаря імперії, щоб не впав із коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще ніколи не сидів верхи, лемент повелителя трьох континентів і п’яти морів моторошно лунав над бундючною Портою.

Розділ дев’ятнадцятий

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти,

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата…

Т. Шевченко

Весна 1649 року знову зловіщувала Кримові голод і помор. Із гнилого Сивашу виповзла чума і косила ногайські юрти одну за одною, дощами й не пахло, сарана виїла Буджацькі степи — охоче збиралися ногаї і тати на війну з Ляхистаном.

Іслам–Ґірей розсилав до беїв посланців. Усі відгукнулися, крім ширінського бея Алтана. З того часу, як Туґай пішов на відкриту злагоду з ханом і повернув до Бахчисарая ненависного Сефера Ґазі, він замкнувся у своїй резиденції на околиці Ескі–Кирима і, втративши політичну вагу в дворі, намагався надолужити її пихою — розбудовував палац, щоб величнішим був за ханський сарай.

Та проте тут дихало пусткою, і заростали споришем биті шляхи до колись могутнього бея, і марно височіли довкола дворища тополі, посаджені кожним із предків ширінського роду. Таких тополь рід Ґіреїв нараховував би менше, а однаково не тут, а в Бахчисараї схрещувалися світові дороги, і на їхньому перехресті стояв Іслам, що вростав у силу.

Щоранку на подвір’я до великого дерев’яного круга виводили бейські слуги п’ятдесят плеканих арабських огирів напоказ, у заїжджому дворі цілоденно ґаляндрасили цигани у кафеджії, стіни гарему виросли вище за сад, щоб їх видно було аж із берега Індолу. І все дарма, не приїжджали високі гості до палацу Алтана, нічого вже не важило його багатство, і потерпав старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського гніву. А на поклін іти не міг. Як?! Заходити сумирним і впокореним туди, де його предки і він сам завжди почувалися владцями? Хіба ж не було так, що перед ширінськими беями відчинялися навстіж ворота, сам хан запобігливо виходив назустріч, а бейські сини вривалися до гарему і вибирали для себе найкращих ханських бекечі? Ширіни! Що залишилося від них за крутого Іслама? Проклятий Туґай… Яку вікторію допоміг здобути Хмелеві, а паче — Іслам–Ґіреєві!

Тож великий подив і страх охопив Алтана, коли він із вікна селямлика побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, і в одному з них упізнав самого хана. Спішно одягнув хутро поверх синіх шароварів, натягнув на голову тюрбана і миттю вибіг до воріт.

— Не йде гора до Магомета, то Магомет іде до гори, — глумливо промовив Іслам, злізаючи з коня. — Що ж ти стоїш, не вітаєш мене і слуг не кличеш, щоб відвели мого аргамака, і не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мізкуєш оце, якби–то схопити хана, щоб передати його великому візирові, старому Кепрілі, опікунові жовторотого султана?

Алтан–бей вибаньчив очі, і креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього Іслам–Ґірей запобігати ласки, коли п’ятихвостий бунчук перейшов до рук Магомета–паші Кепрілі. О, це не вискочка Hyp Алі і не спокійний Аззем–паша. Друг кардинала Рішельє, він намовляв колись Амурата виступити на боці Франції проти Ґабсбургів; бувши анатолійським кадіаскером, Кепрілі безцеремонно і войовничо втручався в справи двору і за це був висланий до далекої Коньї. Що ж тепер заспіває Іслам–Ґірей?

— Кепрілі? — перепитав бей, і хан спокійно притакнув головою. Він урочисто поглянув на Алтана і сказав стужавілим голосом:

— Цей розумний і стріляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку пропив Ібрагім. Він кинув флот на Венецію, він пригрозив мені своїм гнівом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, і сам пообіцяв гетьманові шість тисяч румелійських яничарів. Ха–ха! Покійний Ібрагім обіцяв мені шовкового шнура за мою спілку з Іхмеліскі, цей же — навпаки!

Алтан–бей не зрозумів, чому хан невдоволений зміною політики Порти