Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— Ти ж сам хотів цього, Ісламе.

— Ширінський бей, — відповів хан, — не бажає ощасливлювати своєю присутністю засідання ради дивану, і дипломатичні тонкощі для нього стали недоступні. У цій війні мені не потрібні турки. З Ляхистану вистачить моїх і козацьких військ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не думаючи над тим, що може цим розгнівити мене. Але ходімо, не гоже при слугах говорити про державні справи, бею. І гляди, не затівай чого–небудь, мої сеймени над Індолом.

— Хай береже Аллах твоє життя, хане, — склав на груди руки Алтан–бей. — Заходь до моєї зали диванної. Колись у ній збиралися на ради сильні мужі Криму, тепер же, при тобі, спустів мій двір…

— Збиралися на ради і на зради, — кинув Іслам–Ґірей, ідучи поруч із беєм. — І тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти і нині дивишся в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зітру тебе, я сильний. І не суши собі голову надіями на Кепрілі, та й не тішся тим, що Туґай–бея забрав до себе Азраїл.[180]

— Маш Аллах![181] — скрикнув Алтан. — Я не знав про це… — І радість з приводу смерті здольного суперника таки бризнула з очей. — Чорні вісті приносиш, хане… Хай втішаться в могилі кості ногайського звитяжця.

Іслам–Ґірей єхидно посміхнувся.

— Не печалься, Алтане. На його місце я призначив Карачі–бея, то не гірший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому піклуєшся ти лише самим собою? Хіба не бачиш, що сьогодні кожен крок, кожне слово наше важить ні більше ні менше, як доля Кримського улусу, в якому і тобі, і нащадкам твоїм жити треба?

Ширінський бей не відповів, слова хана гнітили його, він ще не міг змиритися з утратою своєї влади.

Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля викладена самшитовими клинами з позолотою, стіни списані в’яззю, міндери оббиті золотистою парчею, під стелею — люстра із сотнями свічок.

— Присядь, хане, — показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе крісло із золотим півмісяцем на спинці. Сам умостився на дубовій масивній табуретці. — Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський тріумфатор Хмель?

Іслам–Ґірей довго мовчав, розглядаючи інкрустований перламутром цибух Алтанової люльки. Сам не курив, спостерігав за клубками диму, що вихоплювалися з чашечки, ніби з вистреленого ядра.

Київський тріумфатор… Вай, то й справді про такий тріумф не мріяв і Владислав IV, коли йому вже здавалося, що однією ногою став на підмосток московського престолу; а чи дорівняло б свято в’їзду багдадського звитяжця до Стамбула в’їздові до Києва переможця під Жовтими Водами і Корсунем? Амурата IV отруїли, а під копита гетьманського коня стелив народ гаптовані рушники від Золотих Воріт аж до Софійського собору в стольному городі України, і сам єрусалимський патріарх Паїсій благословив Хмельницького.

Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з–під Замостя? О, ні! Інше намотав на вус цей український барс із розумом кобри. Він кинув клич посполитому лядському людові, і вже в Татрах підвелися огряни, сокири схопили в руки, і ще день–два, і піде чернь з Ляхистану назустріч Хмельницькому. Чи потрібен буде тоді гетьманові союз із кримським ханом?..

А йшли ж дотепер разом…

Тож попри Білу Церкву і Бердичів, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крізь спорожнілий Збараж навзаводи мчали козацькі полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнів, не відставав Туґай–бей, щоб під містом левів отримати для свого війська жолд золотом. Вождь ногаїв власноручно відрахував двісті тисяч червоних злотих, що їх принесли львівські шляхтичі за викуп, і далі скакали татарські бахмати[182] спопелілими польськими селами і містечками, впевнені вже, що малою кров’ю досягнуть Вісли і з незліченним багатством повернуться до Ногайських степів, які ще не оклигали від голоду. А тоді…

Тоді Іслам–Ґірей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульської метушні. Двірцевий переворот звільнив його від дипломатичних викрутасів, із султаном–дитиною вже не захотів розмовляти — бив же копитами білий кінь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрі плани складав Іслам–Ґірей і гарячково формував татарські чамбули, яких мусив зібрати багато: одних — щоб кинути на Кафу, інших — вивести в Україну і показати їх переможцеві Хмельницькому, коли він стане над Віслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував і боявся південного спільника.

А коли вже було недалеко до здійснення ханських намірів, коли Іслам–Ґірей дякував своєму богові, що надоумив його вступити в спілку з козацьким гетьманом, — Бог православний, а чи сам шайтан, підказав гетьманові повернутися до Києва і перетрактувати з московитськими людьми — людьми царя Олексія Михайловича. Ось воно що: ґяур до ґяура, — тож віри йому тяжко йняти.

А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкінний король, пройдисвіт у кардинальській сутані, авантюрист тридцятирічної війни Ян Казимир гасає Польщею, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним?

— Хмельницький програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту своїх слів (чи ж то повинен знати ширінський бей ханські прожекти?), — але війна триває, і ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти і заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїнів. Мені потрібне таке військо, щоб перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати умови будь–якій стороні. Ти приведеш їх до Карасубазару не пізніше як через два тижні. І не зловживай моїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.

— Вай харин[183], — відповів тихо ширінський бей, заслоняючись від гострого погляду хана хмаркою диму.

Наприкінці травня Хмельницький, залишивши під Бердичевом сімнадцять зібраних полків, рушив у супроводі кропивенського полковника Филона Джеджалія і миргородського Матвія Гладкого та кількох сотень козаків назустріч ханові — за Умань, до Чорного лісу.

Іслам–Ґірей уже чекав гетьмана зі стотисячним військом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Інгулець, Інгул, Синюху йшли буджацькі й джамбуйлуцькі ногаї у вивернених баранячих тулупах і шапках, гірські тати в строкатих кафтанах із сагайдаками за плечима, довгочубі, схожі на козаків, черкеси у високих білих папахах і шість тисяч румелійських яничарів. Ішли втоптаним шляхом, не звертаючи навіть до близьких сіл, — залізною була рука хана, що йшов на з’єднання