Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.

— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя–хатун, але ніхто не обізвався.

Знічений гонець подався назадгузь до виходу.

— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. — Ібрагім зневажив Коран!

Барабанний гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залізні брами…

В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було тяжко: надто різкий був перехід від всемогутності до ув’язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:

— Що це має означати? Як ви…

Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулися, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему до мечеті Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше вистава закінчувалася сама собою, Кара–ґез закривав свій балаган.

— Тобі, Ібрагіме, порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Реґель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ескі–сараї. Але ж диявол намовив тебе не тільки насміятися з моєї дочки, а й зі святого Корану. За це ти сядеш до темниці і…

Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім затрясся в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:

— Йолюм.[173]

Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:

— Аман, аман![174] Я жити хочу!..

Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара–аґи.

— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.

— Будь–хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося вдруге підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.

— Але ж ти знаєш, що чужинець, який…

— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару–азі потрібен ще й кмітливий розум.

Подвір’я Біюк–сарая кишіло від яничарів, що штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Упали залізні ґрати, зіскочили із завіс двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом куфер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.

Султанича Солімана, якого яничари мали приставити живим Hyp Алі, не було ні тут, ні в дитячій спальні. Враз відчинилися бічні потайні двері, і до гарему валіде увійшла Турґана–шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.

— На коліна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! — наказала вона, і миттю згас запал войовників трону.

Яничари опустили ятагани і впали ниць до стіп його світлості шахзаде.[175]

Перша орта знову готувалася до зустрічі нового султана, що завтра вертатиметься з мечеті Еюба, оперезаний мечем Османа. Чорбаджі Алім згадував, із яким хвилюванням і надією виносив він із казарми чашу шербету для Ібрагіма десять років тому. Тепер йому було байдуже. При Ібрагімові він ні на п’ядь не підвищився по службі, хоч виконував її ретельно. Звання чорбаджія отримав за вбивство української полонянки в Багдаді, — за жорстоку смерть турка Кир–огли його навіть не похвалили. А брати по крові просили тепер турків у спільники. Світові події не йшли в парі з розрахунками Аліма. Зміни, що заходили в Османській імперії, — теж не на руку. Валіде Кьозем скасувала девширме[176], до яничарського корпусу напливало щораз більше турецьких хлопців, а ті, підростаючи, називали справжніх яничарів погордливо — аджем[177]. Туреччина, якій він усе своє свідоме життя вірно прослужив, не визнала його за свого.

Чи то правда, а кажуть старі меддахи по кафеджіях, що турки колись з’їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробрості. Які турки? Ті, що прибувають тепер до яничарських казарм, чи ті, яких Алім саджав на палі під Адріанополем? Та все одно — з’їли, і його більше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилася, то, може б, не так шмагали мозок образливі слова: «козак», «аджем», «Байда». Який же Байда? Хіба обличчя, хіба постава, бо серця то ж нема! Хотілося кричати, або впитися, чи вбивати когось: турки з’їли серце, і волю, і гідність, і наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть більше не вражала, крику яничарської душі ніхто не чує. Залишалася тільки байдужість.

Алім був готовий до всього: подати чашу шербету новому султанові а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довірять? Бунт у душі притих, воля зламалася, вертатися назад нікуди, а жити якось треба.

Пізно ввечері до Алімового конака прийшов Мурах–баба. Шейх яничарських дервішів хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потім заговорив по–змовницьки:

— Око за око, зуб за зуб, гласить Коран. Шейхульіслам жадає смерті Ібрагімові. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?

— Рука, що дає, завжди вища за ту, яка приймає, — холодно відповів Алім. Ні один м’яз не здригнувся на обличчі, ані вагання не заблукало в зіницях.

«Такі спокійні вбивці можуть здивувати навіть османів», — подумав Мурах–баба і показав Алімові на вихід.

Тихо йшли чорними вулицями чотири тіні; чорбаджі і дервіш попереду, два капиджії позаду. Зупинилися біля двірцевої тюрми. Зсередини долинало завивання Ібрагіма. Капиджій подав Алімові ключа: Мурах–баба кивнув головою. Якийсь час Алім стояв непорушно, потім рішуче підступив до дверей. Скреготнув замок, обірвалося Ібрагімове скигління.

При світлі смолоскипа чорбаджі побачив ту саму людину,